ГЛАВА 2

За три тижні до того

ОЛЕКСАНДРА

Сонечко сьогодні  будить рано, грайливо перебираючи яскравим промінням мою обшарпану часом та старістю кімнатку. Ремонт останній раз вона бачила років так двадцять з хвостиком тому, як і вся квартира, в принципі.  Будильник на раритетному стільниковому пищить сьому годину ранку. Пора вставати й займатись звичними рутинними справами:  готувати сніданок хворому батькові, після чого мчати в бюро  перекладів на роботу.

Важко видихаю і ще сонним поглядом обводжу нехитрий інтер’єр.  Під вікном, завішеним пожовклим тюлю,  стоїть величезний дубовий стіл, на якому лежать акуратно складені зошити,  словники, канцелярське приладдя і моя гордість – куплений в перекупника ноутбук, за його допомогою тепер можу підробляти вдома; поруч столу – стілець із протертим до дір тканинним сидінням; під стіною розміщується масивна полірована шафа з моїм скромним гардеробом, а ще  в кімнаті є старезне, панцирне, напевне післявоєнне дідове ліжко, на якому я сплю все своє життя. Мало меблів? Для такої крихітної площі і їх забагато, тому вони тісненько стоять одне біля одного.

Забула, пожовклу стіну біля постелі закриває поїдене міллю покривало – інтерпретація картини І. Шишкіна і К. Савицького «Ранок в сосновому лісі». Я навмисно не знімаю «антикваріат», бо він єдина згадка про матір, яку я втратила в п’ятирічному віці. 

Будильник знову противно нагадує, що пора підійматись з пухкої перини і братись до діла. Та не встигаю підвестись, як в кімнату в’їздить інвалідним візочком тато. Він у мене колишній військовий, красивим був таким, допоки сім років тому його не прикував до ліжка інсульт.  Дякувати Богу, поправився, але назавжди залишився калікою. Від колишньої вроди у  батька залишились тільки очі. Яскраві, живі, блакитні озерця, в котрих читається невимовна любов до мене – єдиної доньки і  опори.

 Я схожа на батька, дуже. Той же колір і проріз очей, гострі вилиці, тонкі губи і  прямий рівний ніс. Волосся мені дісталось від мами: густе і чорне, мов воронове крило.

-Доброго ранку, донечко,  - звучить мелодійний голос, під який я обожнювала засипати маленькою дитиною. Я нахиляюсь до тата, щоб  за доброю традицією поцілував в щоку. Він вже поголився, тому в ніс б’є свіжий запах не змінного роками дешевого одеколону.

-Доброго, татку! Зараз підсмажу яєчню, будемо снідати, - я швидко сковзаю з домашні капці, але батько зупиняє.

-Не поспішай, я приготував.  Поки накрию на стіл, наведи макіяж хоч раз, - та вловивши мій здивований погляд, поспішає додати, - усі ж дівчата фарбуються.

Я розпливаюсь в ніжній посмішці, таки у мене найкращий тато на світі! Лагідно обіймаю за худорляві плечі і, заглядаючи у вічі, відповідаю:

-Тільки заради тебе!

Тато бережно кладе  свою долоню поверх моєї.

-Заради себе. Ти справжня красуня, якій варто пошукати принца.

-Знову за старе?

-Я лише хочу, щоб ти була щасливою, - він рухається до дверей і вже з порогу кидає, - відчуваю, у моєї принцеси сьогодні буде особлива подія!

Невимовний оптиміст! Навіть в день, коли мама зібрала речі і полишила його з дитиною на руках, він усміхався і запевняв, що незабаром та повернеться. З того часу минуло шістнадцять років. Ні слуху, ні духу, а він і досі її чекає, крадькома переглядаючи пошарпаний фотоальбом. Для мене вона померла.

Допоки тато вовтузиться  на кухні, швидко вмиваюсь і берусь за  свій зовнішній вигляд. Дістаю із шафи строгу спідницю-олівець світло-сірого  кольору, до неї попелясту блузу і нові босоніжки, якими врешті вирішую пожертвувати.   Ранкова температура повітря обіцяє  справжню літню спеку, тому вони будуть дуже  доречні. Із волоссям не вагаюсь. Воно у мене рівне, як стріла, в додаток підстрижене під каре. А от макіяж.

«Справа не проста,  треба різати хвоста» , - згадую дитячий віршик, та, ледь  підвівши очі, всміхаюсь своєму зображенню у дзеркалі. Мені майже двадцять два, я працюю провідним спеціалістом  в солідному бюро перекладів, хлопця у  мене немає, жодних зобов’язань теж, мені б тільки радіти життю,  та є одне але.

Моєї заробітної плати заледве вистачає, щоб придбати батькові ліки та прогодувати наших два роти. І все. Я не можу дозволити собі ні нової сукні, ні лишньої пари колгот, ні банального походу в нічний клуб. Дохід забирає аптека, магазин і комуналка. А кому потрібна наречена, в якої вітер гуляє в кишенях і в холодильнику інколи миша вішається?

Крім того, дитяча психологічна травма відбилась в мені дорослій штампом недовіри людям. Я боюсь закохатись і  бути покинутою, боюсь  зблизитись і зазнати пекучого болю розчарування.

Моя подруга Рита часто жартує: «Вмреш в своїй  «двушці», навіть похоронити не  буде кому». Чорний гумор, але частка правди в ньому є. Останнім часом подруга не полишає надії мене звести з якимось мачо. Навіть на мої протести не зважає. Твердить одне: такій вродливій і нещасній дівчині потрібний забезпечений чоловік, щоб міг один рухом банківської картки розв’язати  всі  проблеми. Що сказати,  вона любителька жіночих романів і кожного  разу в черговій героїні вбачає мене. От  і зараз, ні світ, і зоря, набирає мій номер, з метою поділитись черговою авантюрою.  

-Сашулька, -   роздається в  трубку благальний голос, - виручай. Потрібно терміново з’їздити в  холдинг «Агроколос». Я не можу,  в Пашки ацетон. Погоджуйся.