ГЛАВА 1

ОЛЕКСАНДРА

Кроки…

Важкі…

Такі чутні, що навіть музика, яка доноситься з першого поверху, не в змозі їх перебити.

Вони лунають за дверима – хитким бар’єром між мною і  чоловіком, котрий стрімко наближається коридором до мого прихистку.

- Ти бачив її?

-Ні! – чутно за дерев’яним полотном. Отже, їх двоє.

Страшно, страшно до завмирання серця, що каменем впало кудись донизу.

Один з прибулих вставляє ключ в замкову щілину і поволі провертає, ніби насолоджується миттю перед нападом на беззахисну жертву. Брязкіт ключів шкребе душу гострими пазурами дикого звіра, я хочу втекти, злитись із стіною, до котрої прилипла вологою від хвилювання спиною.

Що я тут роблю? Навіщо пішла на цей ганебний крок? А відповідь до болю банальна і я сама її тверджу: доля не залишила вибору. Смішно з такого пояснення? Мені теж… Смішно до непомірного крику, до граду сліз, які гарячою водою обпікають щоки,  огидно до кінчиків волосся, противно до всього людського в собі.

Я ще ніколи не боялась так сильно. Окидаю поглядом кімнату в надії  знайти рятівний сховок. Марно. Сховатись ніде. Величезне панорамне вікно закривають важкі портьєри молочного кольору, вони підібрані в тон білим, трішки сіруватого відтінку стінам,  посеред приміщення розташовано масивне дерев’яне ліжко, застелене таким же покривалом, навпроти нього – різьблений чудернацькими візерунками комод, ще помічаю один вихід у ванну.

Двері відкривають і на порозі з’являється темноволосий чоловік, високий, підтягнутий, дорого, зі смаком одягнений, на  вигляд йому років тридцять п’ять і він іншої національності. Можливо вірмен… Незнайомець оскалюється в білосніжній посмішці. За його широкою спиною помічаю охоронця, таких багато в  будинку, куди кілька годин тому мене привіз чорний позашляховик.

-Залиш нас, - обернувши голову в пів оберта, він власно звертається до здорованя. В  голосі жодного акценту, тільки  гарна українська вимова.

Я не можу відірвати погляду від його чорніших ночі очей, чарівних, суворих. Мені здається, що він вбивця, мій безжальний вбивця… Від нервування  спазмом зводить живіт, долоні пітніють, а голова йде обертом.

Я не дихаю. Тільки тісніше втискаюсь в стіну, яка крижаним холодом відчувається за плечима, прикритих тонкою тканиною сукні.

Незнайомець повільно ковзає поглядом по моєму декольте, талії, зупиняється на ніжках і врешті знову підводить темні очі в мої перелякані  блакитні. Стає зимно, сироти покривають тремтяче тіло, виникає відчуття оголеності,  наче він роздягнув мене отим оцінювальним поглядом. Хоча… потрібно змиритися, бо  зараз так і  станеться.  

-Як тебе звуть? – чоловік ховає руки в кишені штанів, змінюючи на обличчі маску з похітливої на дружню.

-Олександра…

Я сама не пізнаю свій голос, він захрип і став  чужим. Гість чи власник будинку, в якому зараз  шумить вечірка, неквапом підходить до невеличкого скляного столика під вікном, відкорковує пляшку вина і, розливши його в келихи, простягає один.

-Ти занадто напружена, Олександро. Так діло не піде. Випий.

Ватні ноги відмовляються ступити бодай крок, я продовжую стояти на місці, невідривно стежачи за своїм мучителем (саме таким наріччям я вже встигла його охрестити). Раптом він  поставив келих назад на поверхню.

-Ні, краще не потрібно.  Андрій не любить п’яних дівиць.

-Мій клієнт не ви? – слова злітають перш, ніж я опам’ятовуюсь, що ляпнула. У відповідь той розпливається в насмішці.

-Клієнт? Яке негарне слово, - вмить подібність посмішки  сповзає  з вродливого обличчя, натомість його перекошує гримаса презирства.  – Говориш, немов ти хвойда з вулиці. Проте…

Мені зрівнюють із землею, м’яко вказуючи на справжнє місце у цьому жорстокому світі. Я ковтаю гіркий ком. Мій погляд падає на двері. Вони зовсім поруч,  якщо різко рвону – матиму шанс втекти із пастки, в  яку добровільно потрапила.

-І не думай! – звучить над  головою грізне ревіння. Я не встигаю прийти до тями, як широка долоня оповиває мою тонку шию. Кожен палець боляче впивається в шкіру, я задихаюсь, не маючи можливості вирватись.

-Ти залишишся, - чоловік говорить в обличчя, його  колючі очі заповзають в душу їдкими зміями, просочуючи смертельною отрутою жаху кожну клітиночку. – І будеш слухняною дівчинкою. Зараз в кімнату зайде твій, як кажеш, клієнт. Ти доброзичливо розставиш ніжки і зробиш все, щоб він залишився задоволеним. Інакше… Інакше твій татусь-інвалід більше ніколи не побачить своє дочки.

Дужа рука боляче відштовхує мене в крісло, за яке ледве встигаю вхопитись, щоб не плюхнутись на підлогу.

-Звідки ви знаєте? – в скронях пульсує німе питання і прикрий здогад: ці покидьки дізнались про мене все, перш ніж запропонували принизливу угоду.  

-Ти думаєш, мій друг падкий на грішних  повій? – його  розкотистий сміх  змушує серце битися в остраху; заспокоївшись, лагіднішим тоном додає нову порцію інформації. – Якщо виконаєш, як прошу, отримаєш свій гонорар і навіть більше.

Він застигає в очікуванні відповіді,  точніше згоди, спопеляє зневажливим поглядом, але чекає. Йому потрібна я …