Київ – Львів

Валєрі було нестерпно спекотно. Піт тонкими цівками стікав по його лисині, оминаючи ріденькі пасма волосся, що острівцями трималися на блискучому куполі голови. Футболка з написом «Boss» уже давно втратила свій презентабельний вигляд: під пахвами та на спині розповзлися темні вологі плями.

Він міцно тримався за пластиковий столик своїми пухкими пальцями – так, ніби потяг от-от мав злетіти з рейок на черговому повороті. Повітря в плацкарті стояло важке, настояне на ковбасі, варених яйцях і чужому поті. Від прочиненого вікна не було жодної користі – звідти тягнуло лише гарячим пилом.

«Тупа курка», – подумав Валєра про свою секретарку. Вона не змогла вчасно взяти квиток у нормальний вагон, і тепер «поважний бізнесмен» змушений був їхати серед галасливого натовпу в старому плацкарті без кондиціонера.

– Чоловіче, може поміняємось? – озвалася жінка з нижньої полиці навпроти. – Я нагору не вилізу… А вам там, може, хоч трохи легше буде.

Валєра повільно повернув до неї мокре від поту обличчя.

– Я заплатив за це місце і сидітиму саме тут, – різко відповів він, ще сильніше вчепившись у столик.

У цей момент задзвенів телефон. Валєра важко нахилився до своєї шкіряної барсетки, що лежала під боком, і почав нервово нишпорити всередині. Нарешті витягнув мобільний.

– Валерію Степановичу, ви ще далеко? – почувся в слухавці веселий голос партнера. – Ми тут думаємо перенести нараду на раніше. Усі вже зібралися, хочемо швидше все закрити й у баньку поїхати.

Валєра витер мокре чоло рукавом і глянув у брудне вікно. Потяг саме повільно тягнувся повз якусь маленьку станцію.

– Не встигну, – буркнув він. – Ми вже сорок хвилин стоїмо через поломку локомотива під Коростенем. Кажуть, попереду ще пропускаємо якийсь вантажний. Тут усе намертво стало.

Він відкинувся на спинку сидіння й тяжко видихнув. Десь поруч хтось почав чистити варене яйце, і Валєра відчув, як до горла підкочується нудота. Він судомно ковтнув повітря, але стало лише гірше. Світ перед очима хитнувся, ніби вагон поплив убік.

Жінка навпроти саме дістала з пакета пластиковий лоточок із нарізаними яблуками й виноградом, але Валєра різко вихопив у неї сам пакет.

– Ей! Та ви шо?! – встигла скрикнути вона.

Він нічого не відповів. Лише зігнувся навпіл, важко впершись ліктем у стіл. За секунду вагон почув характерний глухий звук блювоти.

Хтось неподалік гидливо фиркнув. Хтось навпаки почав співчутливо ойкати. У повітрі змішався запах кислоти та поту.

Валєру трусило. Піт уже не стікав – він лився з нього так, ніби чоловіка облили водою. Перед очима миготіли плями. І разом із цим, абсолютно недоречно, з пам’яті виринув інший вечір.

Сауна за містом. Слизька плитка. Скляний стіл у кімнаті відпочинку. Вони тоді добряче обдовбалися – хтось привіз якісь «елітні» таблетки, хтось алкоголь, а Валєра, ще молодший і жирніший, реготав так, що аж задихався. Потім його так само вивертало біля басейну, а поруч блював один із його друганів, стоячи рачки на колінах.

І була ще дівка.

Молода. З надутими губами й довгим чорним волоссям. Здається, її звали Катька чи Марина – Валєра вже не пам’ятав. Пам’ятав лише, як вона лежала біля шезлонга неприродно тихо, поки всі спершу думали, що вона просто «відключилась». А потім почалась метушня, крики.

Валєра важко підняв голову.

«Тільки б не здохнути тут, як…» – промайнуло в нього в голові.

Він витер рота тремтячою рукою й подивився вбік. На боковому місці сиділа дівчина з неприродно великими губами й засмаглим до коричневого кольору обличчям. Вона дивилася на нього поверх телефона, трохи скривившись, але без особливого співчуття.

На секунду Валєрі здалося, що це та сама дівка із сауни.

Він навіть перестав дихати.

Але потім вона фиркнула, увімкнула фронтальну камеру й почала поправляти волосся, ніби нічого не сталося, і Валєра відчув, ніби з його очей спала пелена.

***

«Пузата хвойда…», «Волохата фємка…» – цокотіли довгі нігті Світланки по екрану айфона, який їй нещодавно подарував «масік».

Її довгі ноги, затягнуті в леопардові лосини, ледве вміщалися під столиком. Час від часу вона вставала, розтирала затерплу шию й поперек та озиралася довкола, перевіряючи, чи хтось у цьому смердючому плацкарті звертає увагу на її фігуру.

І погляди були.

Огрядні чоловіки ковзали очима по її ногах, хтось навіть облизував пересохлі губи. Жінки дивилися з осудом або відвертою неприязню. Якщо Світлана ловила такий погляд, то лише фиркала, показувала середній палець і голосно кидала:

– Fuck off.

Її особливо тішила думка, що більшість цього «контингенту» навряд чи розуміла англійську.

Єдине, що її справді бісило, – квиток вона купувала сама. Не розібралася, що таке той клятий плацкарт, та ще й не здогадалася спитати про це в ChatGPT.

Яке приниження.

Інстаграмна діва, яка звикла до фоток із терас з коктельчиками в руках і готельних дзеркал, тепер їхала у вагоні, де смерділо Бог знає чим і старими шкарпетками. Тут навіть ніде було нормально сфотографувати свій багаторазовий стаканчик зі «Старбаксу», який вона спеціально тягала із собою всюди.