ЕПІЛОГ

Драгош знову затримується на роботі. Вклавши Ніку, яка так і не дочекалась татуся, з горнятком чаю виходжу на терасу розкішного маєтку Іонеску. Вечір у горах прохолодний. Літо вже почалось, та весна не поспішає відступати з віковічних лісів. Роблю великий ковток ароматної рідини, тепло розтікається всередині, даруючи розслаблення. Увесь мій день — це суцільний стрес, викликаний поцілунком з Драгошем. Від ранку я почуваюсь, як на голках. Сахаюсь від найменшого звуку. Навіть Ніка помітила зміни в поведінці та постійно запитувала, чи я не захворіла.

Хоча її тато — специфічна хвороба мого серця. Всі думки про нього, всі надокучливі фантазії про нього.
Цікаво, чим він зайнятий? Чи досі вважає мене проблемою номер один?

Тихі кроки за спиною змушують стрепенутись та озирнутись. Бідолашне серце тікає у самісінькі п’яти, варто зустрітись з поглядом чорних очей, які проникливо сканують всю мене.

У руках чоловік тримає теплий плед, який накидає мені на плечі.

— Привіт, — нечутно шепочу, вразившись жесту. Ще вранці говорив «ні», а зараз турбується, як про другу половинку. На денці душі спалахує надія. Невже крига на його серці скресла?

— Привіт, — відповідає, роздивляючись обличчя зблизька.

— Я вийшла випити чаю. Хочеш?

Драгош зиркає на чашку у моїх закам’янілих пальцях. Господи, я так нервую поруч з ним. Закохалась… Закохалась ще тоді, коли вперше відкрила очі в цьому будинку. Емоції лють фонтаном, і до щік припливає фарба. Добре, що у сутінках не видно мого зніяковіння.

— Хочу… — протягує. Від його хриплого тембру мурахи табунами біжать шкірою. Заборонений прийом. Заборонений.

Своїми теплими долонями він обхоплює мої, підносить чашку до губ. У голові миттю спалахує спогад про поцілунок, про те, які вуста солодкі, м’які на смак. Унизу живота прокидається спіраль, невидиме бажання відчути ранкові емоції в його надійних обіймах.

— Смачно, — вимовляє він.

— Дякую, — ковтаю клубок в горлі.

— Як день пройшов?

— Нормально. З Нікою весело. Вона комунікабельна дівчинка. Ми гарно провели час і навіть почали вивчати букви.

— Здібна?

— Дуже, — чесно зізнаюсь, — і обожнює малювати.

— Я теж в дитинстві гарно малював.

— Справді? — дивуюсь.

— Складно уявити мене з пензлем і мольбертом?

Закушую губу. Мої думки біжать не туди, зовсім не туди…

Ніби прочитавши гріховні помисли, Драгош забирає чашку та ставить її на поручень. Я опиняюсь у полоні. Позаду — захисна огорожа, попереду — міцні широкі груди.

— Ти червонієш, коли соромишся. Ану зізнавайся, яка фантазія зародилась в прекрасній голівці?

— Припини.

— Я не починав...

— Стосовно ранку… Хотіла поставити крапки над «і». Спробуймо забути момент, коли я проявила слабкість. Пообіцяй більше не згадувати.

— Нагадай, що я повинен не згадувати? — лукаво усміхається Іонеску. Грудьми втискаюсь в нього, гаряче дихання розбивається об оголену шию. На повні груди вдихаю аромат чоловічих парфумів. Сил не вистачає протистояти магнетизму Драгоша.

— Поцілунок…

— Я не хочу забувати…

Двома пальцями Іонеску підхоплює моє підборіддя. Я дивлюсь на нього, і все, що було складним, болючим, заплутаним раптом втрачає значення. Темні очі навпроти красномовніші будь-яких слів. Він повільно, дуже повільно переміщається рукою по щоці, великий палець ковзає по лінії вилиць. У відповідь на ледь чутні дотики мої вії тремтять, приховуючи щемливі сльози.

— Я не відпущу тебе, — шепоче. Констатація факту. «Не відпущу» ідентично проханню залишись. — Я хочу пізнати тебе більше. Не як полонянку маєтку, не як няню Ніки. Залишайся як бажана жінка, як янгол, який здатний зцілити моє серце. Повір, я неймовірно складана людина. У мене безліч недоліків. Я постійно зайнятий. Але я готовий спробувати знову. Ти не така як моя колишня дружина. Своєю любов’ю до моєї дочки, повернула мені віру. Не йди, будь ласка…

— Не піду, — відповідаю, притуляючись чолом до його чола. Відверті зізнання чує темне небо, мерехтливі зорі, величні українські Карпати. Ми одні у цьому величезному світі. І увесь світ один для одного, для маленької самотньої Ніки.

— Та у мене є умова, — підступно мружу очі. — Пообіцяй біль часу приділяти донечці.

— Нам, — поправляє Драгош. — Тепер тільки нам.

Підіймаюсь навшпиньки, скорочуючи міліметри до його губ. І він цілує. Ні. це не спонтанний прояв ніжності чи пристрасті. Наш поцілунок — обіцянка щасливого завтра. Іонеску зумів довіритись, і я берегтиму його довіру без сумнівів.

Обіймаю його за шию, зариваюсь пальцями у волосся. Чоловічі долоні лягають мені на поперек, притягуючи ближче. Драгош немов боїться, що не втримає, що розвіюсь з гірським вітром.
Втомлені від поцілунку, ми застигаємо в обіймах. Під моїми пальцями на його грудях б’ється шалене серце, яке не буде самотнім.

— Це назавжди? — стиха цікавлюсь. Він усміхається широкою посмішкою, справжньою і рідкісною.