РОЗДІЛ 14 ДРАГОШ "Складні рішення"

Я буквально тікаю з власного будинку. Те, що відбулось хвилину тому в кімнаті Інни, не входило у жодні плани. Я припустився помилки. Я дозволив хвилині слабкості зруйнувати бар’єр, збудований роками. Я змусив своє серце стрепенутись і нагадати собі, що досі живий. Малознайома дівчина зуміла за зовсім короткий проміжок часу увірватись в моє життя і перевернути там все з ніг на голову.

Але я не можу піддаватись емоціям. Я не можу кохати її… У мене обов’язки.

Обов’язки нагадують про себе невчасно. Телефон вібрує номером Закрельської, величезної кістки в горлі. Кривлюсь від однієї згадки про вчорашню розмову у ресторані. Не жінка, а сталевий монстр, який долає гори заради вигоди. Чомусь вирішила, що я здатний зробити її дочку щасливою. Мене купили, як іграшку, в замін на збереження бізнесу. Мене притисли до стінки через витівку Алекса, який пристає до дівчини, що зовсім не байдужа.

Прикладаю до губ пальці. Вони пам’ятають її поцілунок, несміливість і безмежну пристрасть, котрі готова подарувати. Що казати, я запав. Запав на дівчисько.

Закрельська знову телефонує. Не відстане. Такі не знають слова «ні».

Сівши в машину та наказавши водієві їхати в місто, відповідаю на третій дзвінок чиновниці. Очікувано, що жінка висловлює своє невдоволення поведінкою майбутнього зять.

— Драгоше, чим важливим зайняти, що не відповідаєш на дзвінки? У нас виникли проблеми з твоїм питанням. Румунські колеги не пропускають вантаж.

— З документами все гаразд. Не розумію, у чому проблема.

Подумки прикидаю, яку гру затіяла Закрельська, щоб видати «ляльку» заміж та вити з мене ниточки.

— Твій юрист на мої дзвінки не відповідає. Зв’яжись з ним негайно, бо залишишся без колійки, — гарчить по іншу сторону зв’язку. З майбутньої тещі вийшов би чудовий наглядач у в’язниці. Тільки мене її команди бісять. Ніхто не керуватиме Драгошем Іонеску.

— Зі своїми підлеглими я розберусь самотужки, — карбую крізь зуби.

— Драгоше, не думай хитрувати за моєю спиною. Вчора ми все вирішили, все обговорили і моя єдина дочка готується до весілля. У твоїх інтересах, щоб не виникало жодних проблем. У протилежному випадку я самотужки тебе знищу.

Хочу щось заперечити, однак розлючена чиновниця вибиває. Її роздратування вловлюється на відстані.

Хвилину дивлюсь на чорний екран, намагаючись скласти один до одного. Якщо наш вантаж затримали у Румунії, на те є вагомі причини. Відповіді знає лише головний юрист компанії, який вирішив ігнорувати саму Закрельську.

Набираю. Поки йдуть гудки, всередині щось тенькає та обривається. Погане передчуття тисне в області сонячного сплетіння.

На щастя, юрист відповідає.

— Ти нічого не хочеш мені пояснити. Чому про проблеми на митниці я дізнаюсь від сторонньої людини? — зриваюсь на крик. Складно контролювати емоції, коли почуваєшся загнаною у капкан мишею.

— Спокійно, шеф, — ніби зумисне насміхається підлеглий. — Я хотів розповісти при особистій зустрічі.

— Якій у біса «особистій зустрічі»? На кону мільйони, роки праці, моє майбутнє, врешті-решт.

— Ну, якщо бажаєте бути почесним зятем Закрельської, не пізно зупинити процес, — двозначно пояснює, а в мене кінцівки терпнуть. Здається, ситуація повністю виходить з-під контролю, з-під мого, трясця, контролю. — Шеф, можливо, ви не передумали одружуватись з Закрельською-молодшою? Вчора ви зовсім не виглядали закоханим нареченим.

— Я тебе приб’ю, — шиплю.

— Ні, тільки прибавите зарплатні, або випишете гарну премію.

Я справді ладний розкричатись на юриста, який працює у моїй компанії «з нуля». Ненавиджу оборудки за спиною. Свого часу, ще на початку підйому бізнесу, він провернув одну справу, яка обернулась у нашу користь прибутком та успіхом. Але … Але я не терплю, коли у мене забирають кермо та поводяться як з сліпим котеням.

— Швидше, — підганяю водія. — Кожна хвилина дорогоцінна.

В офісі майже порожньо. Годинна рання, і колектив поволі добирається на робочі місця.

Юриста застаю у його кабінеті, схиленим за паперами.

— І як все це розуміти? — запитую з порогу.

— Драгоше, сідайте. Розмова займе час.

Перед мною лягає стос документів. Без поспіху юрист сортує їх, вимальовуючи загальну картину.

— Скільки років ми знайомі? — запитує, сівши навпроти.

— Разом починали і, сподіваюсь, продовжимо розвивати компанію.

— Ви довіряєте мені?

Відкидаюсь на спинку крісла. Мабуть, він та Інна єдині люди, на котрих можна покластись у складній ситуації. Киваю у знак згоди.

— Я вирішив вам допомогти позбутись Закрельської. Навіть не так, — стукає ручкою по дерев’яній поверхні, ретельно обдумуючи кожну фразу. — Місяць тому до мене звернуся колишній однокурсник, який наразі працює у державній структурі, здатній захистити наші права. Закрельська стала для них потенційним суб’єктом. Спершу я не погодився на співпрацю, однак вчора змінив рішення. Чиновниця зовсім втратила зв'язок з реальністю. Її вимоги неприйнятні.