РОЗДІЛ 13 ІННА "Чому такий?"

Спересердя ховаю білизну за спину. Треба рятувати ситуацію, бо Драгош навигадує казна-чого.

— Алекс увійшов в мою кімнату, коли розбирала одяг, — стишено промовляю, а в самої кров пульсує у скронях і серце ось-ось вирветься з грудей. — Без стуку, — додаю.

— Та годі! — відмахується останній. — Я заглянув на мить.

— Якщо вже тут, попроси вибачення. Ти вчинив, як справжній мерзотник.

Тиша. Німа тиша… Алекс не ворухнеться. Зате я добре бачу, як хіть перетворюється на лиховісний вогонь. Перед братом хлопець поводиться чемно, вимушений тримати дистанцію і слухатись. Смикнувши підборіддям, він знаходить сили сказати:

— Звісно. Люба панні Інно, перепрошую за свою ганебну поведінку. Я не хотів вас налякати.

— Припини блазнювати, — зривається Драгош та за секунду опиняється навпроти Алекса. Чоловіки стоять, дивляться один на одного з ненавистю. Вони ніби біле і чорне, полум’я і лід, дві протилежності.

— Не змушуй приймати міри. Не зли, — цідить через зуби.

— Чого ти не відправиш її додому? Чому ця дівка продовжує провокувати мене? — не витримує Алекс зорового контакту та обертається до мене, значно легшого супротивника.

— Тому що я так вирішив…

— Ти не маєш жодного права керувати моїм життям. Інколи я навіть заздрю твоїй колишній, що зуміла втекти від такого тирана, як ти!

— Припини.

Відчуваю, що Драгош на межі. Кожна вена на обличчі випнута, долоні стиснені у кулаки, всі м’язи готові кинутися на захист свого. Тільки що в цій ситуації його?

— Лея — розумна і смілива жінка, варта захоплення.

— Не смій називати її ім’я в моєму будинку. І взагалі, вимітайся звідси.

Злорадна усмішка розповзається по красивому смуглому обличчі Алекса. Він домігся свого, дістав Драгоша по повній.

— Ненавиджу тебе, — кидає наостанок хлопець. — Ти всім довкола спричиняєш тільки біль.

Повз кам’яного брата негідник проходить до дверей. Вже з порогу додає:

— І їй теж зробиш боляче, бо інакше ти не вмієш жити.

Драгош затягує повітря на повні легені і видихає тоді, коли кроки Алекса віддаляються по коридору.

Я повинна щось зробити, якось підтримати Іонеску. Здається, у цілому світі я єдина людина, яка здатна його підтримати і зрозуміти. Кинувши клятий комплект на ліжко, навшпиньках наближаюсь. Від чоловіка за метр несе внутрішнім вогнем.

Кісточками пальців проводжу по щоці, злегка покритій колючою щетиною.

— Будь ласка, заспокойся. Алекс зумисне дражнить. Він не правий…

— Жалієш? — кривить губи, намагаючись не перехоплювати мій погляд.

— Ні, — заперечно хитаю головою. Несподівано для себе беру його кулак у свої долоні, підношу до губ, цілую. Вчора він врятував мене, вислухавши. Сьогодні я відплачую аналогічною монетою. — Не тримай образу у собі. Минулого не змінити, а за майбутнє треба боротись. Впевнена, з часом він зрозуміє, якого чудового брата має. І йому буде соромно за всі безпідставні звинувачення.

Продовжуючи зігрівати його руку, притуляюсь чолом до грудей. Під ребрами шалено б’ється серце, б’ється шалено самотнє серце. Колишня дружина втекла від Іонеску, не залишивши на ньому жодного живого місця. Уявляю, як було важко залишитись самому з маленькою дитиною на руках. І не уявляю, з якого причини жінка так підло вчинила стосовно своєї крихітної донечки.

— У всій непростій ситуації жалію лише Ніку. Їй дістається найбільше.

Драгош завмирає. Складається враження, що зараз чоловік відірве мене від грудей і шпурне об стіну. Хоча я нічого поганого не сказала.

Зазирає у вічі.

— Ти насправді така, чи хочеш видаватись хорошою? Деякі жінки не люблять власних дітей, не те щоб впустити у своє серце чужу доньку.

Не вірить. Глибока психологічна травма, викликана втечею дружини, блокує довіру до протилежної статті. Драгош ніби замкнувся у колі, з якого самотужки не знаходить виходу.

— Діти, як ніхто, відчувають доброту та відкритість. Зіграти перед ними любов не можливо, — відповідаю. Мені нічого боятись чи соромитись, бо моя правда — щира. — Я люблю Ніку, люблю своїх молодших сестричок і братика. Взагалі люблю дітей. Саме тому обрала професію вчительки.

— Ти будеш хорошою матір’ю?

Слова Драгоша звучать питанням. Це питання застає зненацька. Я ніколи не задумувалась над подібним. І мене навіть хлопця немає.

Але інстинкти штовхають тихо сказати «так». Сказати та податись вперед до манливих, злегка розтулених губ, з яких виривається гаряче дихання. Він близько. Міліметр за міліметром скорочую відстань у передчутті вловити їхній смак. Мов заворожений Іонеску спостерігає за мною. Ні руху, ні звуку. Він дозволяє самій прийняти рішення, чи переступати межу нашого дивного знайомства та чи дати стосункам новий неспіваний виток.

А я так відчайдушно прагну поцілувати його.

— Поцілуй мене…

Справжній, сильний, незалежний. Невидима сила штовхає летіти на вогонь. І байдуже, що загину за миттєву слабкість.