РОЗДІЛ 12 ІННА "Гість"

Вмовкаю. Пальці тремтять. Я не знаходжу сміливості поглянути Драгошу у вічі. Що в його очах? Презирство за слабодухість? Жалість до вразливості?

Між нами електризується тиша. У цій тиші моє серце завмирає та не б’ється. Несподівано чоловік підходить до мене, бере за руку, проводить до дивану. Його долоня тепла. А ще через неї передається впевненість Іонеску.

На дивані сидимо близько-близько один до одного. Його стегна торкаються моїх, мої пальці продовжують залишатись в його. Я розумію, що вперше за стільки часу хочу поділитись власними страхами, розказати таємниці, які не дають спокою.

— У твоєму будинку я почуваюсь у безпеці, — стиха починаю. Драгош напружується. Звісно, йому дивно, чому не тікаю з лігва звіра. Але є звірі страшніші.

— Я, Алекс, Теона несемо тобі загрозу. А ти говориш про безпеку, — розвертається до мене корпусом.

Ковтаю давкий клубок в горлі, намагаюсь підібрати правильні слова, однак вони розлітаються в голові, як уламки розбитого дзеркала.

— Щоб прогодувати свою родину, я багато працюю. Не гребую жодними адекватними підробітками: офіціантка, прибиральниця, бариста, бармен. Останній раз я влаштувалась підмінним барменом у невеличкому нічному клубі. Заклад спокійний, малолюдний. Одним словом, я нормально справлялась, поєднуючи роботу і навчання. Та одного вечора я припустилась помилки і познайомилась з хлопцем. Ми розговорились. Виявилось, що дівчина йому зрадила. До закінчення зміни він знаходився поруч, а потім запропонував провести в гуртожиток.

Сльози душать так, що хапаю ротом повітря. Мені важко описати страх, який довелось пережити. Та Драгош чекає. Я повинна розповісти, зробити це заради себе. Стикаю пальцями шкіряну оббивку. Іонеску обережно простягає руку між мною та диваном. Його пальці лагідно ковзають спиною, погладжують, заспокоюють, підштовхують продовжувати.

Глибоко дихнувши, переводжу погляд на вікно. Ніч давно вступила у свої права. За вікном — суцільна темрява. Така ж темрява у моїй душі. Темрява і самотність.

— Павло накинувся на мене за кілька кварталів до гуртожитку. Я досі пам’ятаю залізну хватку на шиї. Я кричала, просила… А в останню мить, коли сил практично не залишилось, гепнула його в пах і втекла. Думала, більше ніколи його не побачу. Та негідник почав переслідувати мене... Моє життя перетворилось не пекло. Нерви не витримували. Знайшовши оголошення Теони про сезонну роботу, я одразу зібрала валізи. У горах я дихнула на повні груди і заснула спокійно.

— Поки Алекс не вирішив, що закохався у вперту дівчину.

— Він не закохався…

— Знаю. І мені дуже соромно за брата. Сподіваюся, ти зможеш забути пережитий кошмар.

— Хочу вірити… але я так боюся.

Сама того не усвідомлюючи, впираюсь чоловікові в груди. У його обіймах затишно.

Драгош пестить волосся, лагідно торкається плечей.

— Не бійся, я поруч. Ніхто тебе не скривдить. Я не дозволю…

Я вірю. Вірю кожнісінькому його слову, бо серед усіх людей світу він єдиний захистив.

Драгош м’яко пересаджує мене на коліна, пригортає. У його руках, наче в коконі. Повіки стулюють і я дозволяю собі розслабитись, заснути без страху. Я знову та спокійна, безтурботна дівчина, яка любить життя, насолоджується кожнісінькою миттю, сподівається, мріє.

У напівсонному стані надійні чоловічі руки відносять мене у спальню. Десь крізь пелену сну я відчуваю, як Драгош вкладає у ліжко, поправляє тонку ковдру. А потім… Я не розумію де реальність, а де вигадка сонного мозку. Драгош торкається губами моєї щоки. Ніжно... пестливо… Цілує та швидкими кроками залишає кімнату.

Дуже хочу вірити, що поцілунок дійсно був, що я викликала в його серці хвилю симпатії.

Залишається дізнатись, що сталось з його дружиною.

Саме питання про маму Ніки мучить із самісінького ранку. З цим питанням я прокидаюся, відчуваючи гостру потребу дізнатись про всі скелети, сховані у шафі неприступного Драгоша Іонеску. Вчорашній вечір показав, що не лише Ніка самотня, її батько теж.

Увагу привертає чимала гора різноманітних пакетів біля дверей. На них логотипи магазинів. Обережно підходжу, ніби у кожному лежить бомба.

У першому знаходжу джинси та футболку. Ні, не звичайні джинси і розтягнуту футболку, у якій дефілювала з ледь прикритою п’ятою точкою. У руках я тримаю розкішну дорогу річ, яка гідна принцеси Монако. Джинси м’які на дотик, пошиті ідеально у поясі, стегнах. В іншому лежить спортивний костюм з трикотажу благородного шоколадного кольору. Штани — палаццо, із завищеною талією, а футболка, навпаки, коротка і з широкими рукавами. З третього пакета дістаю коротеньку легку шифонову сукню. Блакитна невагома хмаринка з пишним подолом у кілька ярусів так і просить якомога швидше приміряти її. Охкаючи від захоплення розкриваю решту подарунків Драгоша. Що саме від нього одяг — не сумніваюсь. Та найбільше я готова розцілувати власника будинку за засоби гігієни. Якраз їх прикупив із запасом на рік. Пирскаю сміхом, уявивши, як скупляв в магазині жіночі приналежності. Зате наступний пакет, і наступний, і наступний змушують почервоніти до кінчиків вух. Мереживні, бавовняні, чорні, білі, червоні… Спідньої білизни вистачить до кінця року. Перебираючи комплект за комплектом, задумуюсь, чи справді я працюватиму нянею Ніки.