РОЗДІЛ 10 ДРАГОШ "У вир емоцій"

Вперше за довгий час Ніка спокійно снідає, не капризує, не викидає їжу з тарілки. Інна впливає на мою донечку позитивно. Швидко знайшовши з малою спільну мову, вона жартома змусила з’їсти всю порцію і навіть попросити добавки.

Я дуже люблю свою донечку. Ніка — єдиний світлий промінчик, який залишився від попереднього Драгоша Іонеску. Вона як спогад, що я живий, що у грудях товче серце, що я можу любити і пробачати.
Заради Ніки я став тим, ким є зараз: заможним, впливовим, розсудливим.

Через її матір я став жорстким, вибагливим, самотнім.

Я кохав її… понад усе…

Кохав зі школи. Лея відповіла взаємністю на випускному балу і зробила мене найщасливішим на світі.

Ми вступили в один виш, одружились на останньому курсі і, задавалось, нічого не затьмарить нашого щастя. Але гроші, яких ніколи не вистачало молодій сім’ї, стали ключовим моментом у наших стосунках. Лея марила красивим життям, життям, якого не могли дати ні я, ні моя мати, ні її батьки. Її космічні забаганки не покривали наші доходи, і в один прекрасний момент я став свідком, як моя молода дружина зібрала речі з орендованої квартири в обласному центрі та, залишивши двомісячну Ніку в колисці, сіла в дорогий позашляховик значно старшого чоловіка. Лея проміняла родину, малесеньку дитину на гроші. Продала все по-справжньому цінне, ставши підстилкою грошовитого мішка.

Мій світ рухнув, та я не зламався. Повернувся додому й почав з нуля. Поки мама допомагала з Нікою, я крутився, часто балансуючи на гострому лезі. Я вижив. Я зумів заробити за зовсім короткий час величезний статок. Я ризикнув і виплив.

Ризикнув, щоб знову балансувати над прірвою.

Закревська — сильна фігура на шаховій дошці. Від її рішення залежить моє завтра, майбутнє моєї дівчинки, матері та Алекса. Хоча Алекс то окрема болюча історія.

Переймаючись Нікою та мною, мама упустила момент, коли молодший син вийшов з-під контролю та зв’язався не з тією компанією. Випивка, заборонені речовини, дівчата, перегони, поліція і тепер Інна.
Алекс перейшов межу, накинувшись на дівчину. Мало того, що його ганебний вчинок ледь не коштував чужого життя, то ще мене шантажують відео, яке хтось зняв, коли непритомну Інну виносили з номера та клали у мою машину.

Коло проблем замикається. На кону — мій бізнес і репутація. Почуваюсь спійманою на гачок рибою, яку невпинно тягнуть на берег.

— Тату, а можна ми прогуляємось у саду? — цікавиться доня, вириваючи з роздумів.

— Сонечко, Інна нещодавно впала. І лікар заборонив їй довго ходити.

— Коли хворієш, свіже повітря корисне, — апелює. Ніка не вміє здаватись чи відступити, справжня дочка свого батька. На щастя, Інна мене підтримує.

— Ніко, твій тато має рацію. Я поки не можу гуляти. Потерпи кілька днів, і ми обов’язково надолужимо згаяне.

— Справді?

— Звичайно, — вона проводить по дитячій голівці долонею, пригортає. А я знову загадую колишню дружину, яка без крихти жалю залишила дитину та повіялась по чужих ліжках. Інна — стороння нам, проте Ніку любить більше, ніж рідна мати. Щось тепле і зворушливе прокидається усередині. Через це «щось» я довше належного затримую на дівчині погляд. Несподівано вона підводить на мене блакитні очі, ніяковіє. Уважніше придивляюсь до ніжних рис обличчя. Вродлива, дуже вродлива та не розуміє магнетизму власної краси. Їй навіть фарбуватись не треба. Природа обдарувала сповна. Не вистачає лише грамотного ювеліра, щоб надав діаманту оправи.

Інна продирає горло, опускає очі на Ніку.

— Пропоную погратися у хованки.

— Тату, ти з нами? — просить донечка.

— Мушу поїхати у місто. Потрібно дещо придбати.

Моя полонянка, втямивши натяк на її список у моєму кабінеті, стріляє очима, до її щік припливає фарба. Засоромив…

— Будь ласка, купіть повітряний пластилін. Ми сьогодні трохи почаклуємо над літньою композицією. Маю крутезну ідею, як увечері творчо провести час.

— Ура! І тато з нами, — не вгамовується доня.

— Домовились, — усміхаюсь на її завзятість.

І знову наші з Інною погляди схрещуються, кутики її губ ледь смикаються в усмішці.

Взявшись за руки, дівчата йдуть в кімнату Ніки.

У місті я відправляю помічницю зі списком, а сам телефоную до Закрельської. Настав час особисто поставити кілька питань чиновниці. Домовляємось про зустріч на нейтральній території.

Жінка обирає розкішний ресторан у самісінькому центрі, не переймаючись, що наша розмова стане надбанням загалу. Щобільше, тягне із собою дочку — високу блондинку зі штучними грудьми і виразними губами. Лялька безглуздо усміхається, простягаючи руку у знак привітання. Якщо чесно, я взагалі не розумію доцільності її перебування з нами у ресторані. Закрельська привітно усміхається. І не скажеш, що ця доглянута елегантна жінка — акула серед піраній, професіонал своєї справи, хабарник номер один. Через її тонкі пальці проходять десятки справ, у яких приймає «правильні» рішення. Мабуть, нерви у неї залізні. Або залізні причандали у широких літніх штанах-палаццо.

— Дякую, що погодились зустрітись. Я хочу поставити кілька питань і отримати на них прямі та чесні відповіді.