РОЗДІЛ 9 ДРАГОШ "Проблема з проблем"

— Перші двері праворуч, — скеровую власницю довгих ніг та ледь прикритої коротенькою футболкою тендітної фігурки, яка майорить перед очима у нескінченному коридорі. Її босі ступні повільно тереблять до спальні. Складається враження, що дівчина зумисне тягне час, вигадуючи на ходу черговий геніальний план втечі з будинку, що охороняється не гірше за президентський.

— І вже ж таки...

Інна різко гальмує біля спальні та озирається на мене. По інерції налітаю на дівчину, запечатуючи її між дверним полотном та своїм тілом. Зупиняють близько, всього за кілька сантиметрів від розчервонілого від хвилювання лиця.

— Як довго я залишусь у вас?

— Не знаю, — чесно відповідаю та зблизька роздивляюсь її.

Наче звичайна і все одно має щось особливе і неповторне у своїй зовнішності. Злегка задертий носик, повні губи, очі кольору спокійного літнього неба, акуратні брови-смужечки, пишне неслухняне волосся, яке розвівається в такт крокам. Все як у всіх. Мабуть. Тільки в очах навпроти глибокий виразний сум та відсутність елементарних життєвих радощів. Мати вкрала у неї найкращі роки, змусивши працювати заради чужих дітей.

— Що буде, коли Теона мене знайде в цих стінах? Що буде, якщо мама звернеться у поліцію?

— Багато непотрібних питань. Поки переодягнися і виходь на вечерю. Решту проблем у міру надходження

— Драгоше, я не можу так… Невідомість мене лякає.

Дівчина щулиться, стає схожою на вразливе кошеня. Її жалібний погляд залітає в самісіньке серце, торкається заборонених таємних струн.

— Потерпи кілька днів. Потім ти зникнеш.

— Мене … мене вб’ють…

Її губи тремтять. Питання звучить не питанням, а констатацією факту. Наївна така і смішна. Обставини закрутились, що я сам нічого не знаю.

Подаюсь вперед та натискаю дверну ручку, пропускаючи Інну першою. Коли нахиляються, майже зариваюсь носом у її пшеничне волосся, яке пахне ліками. Проте мій жест лякає дівчину. Інтуїтивно вона відскакує у кімнату, в очах знову спалахує страх і недовіра.

— Не робіть більше так, — несподівано промовляє, зробивши кілька кроків назад. — Краще тримайте дистанцію.

— Не бійся, — повторюю. — Я не Алекс, і на беззахисних дівчат не кидаюсь. Розумію, що довіри не викликаю, проте чіпати не стану. Ти не в моєму смаку.

Останню фразу кажу жартома, та вона звучить дещо по-іншому, чіпляє за особисте.

— Врахую, — відповідає з нотками гіркоти за зачеплену гордість й, обхопивши себе руками, направляється до валізи.

— Я не хотів тебе принизити. Просто між нами гарна різниця у віці.

— Не виправдовуйтесь. Все одно немає жодного значення, що ми думаємо один про одного.

— Я тільки…

Вхопивши одяг із сумки, Інна зникає за дверима ванної кімнати, і наша розмова завершена на неприємній ноті.

— Дитина, — кидаю їй вслід.

Телефон у кишені штанів вібрує, нагадуючи, що окрім проблем молодшого брата є робочі справи, а дівчина, на ім’я Інна — подія короткострокова, проблема в ряді інших проблем.

Телефонує головний юрист, який особисто супроводжує угоду з іноземними партнерами про доставлення наших меблів за кордон. Угода важлива, на кону — мільйони, репутація та роки праці, щоб вийти на законний міжнародний ринок. Якщо справа прогорить, мені доведеться тікати від кредиторів. Я вклав у бізнес все, і навіть більше — мамин ресторан та базу відпочинку.
Щось всередині тенькає та обривається. Погане передчуття заважає нормально, правильно думати.
Підіймаючи слухавку, кошусь на годинник. До закінчення робочого дня залишається дві години.

— Слухаю.

— Вантаж не проходить митницю.

Твою ж... Роками я вчився контролювати емоції, не показувати справжніх думок, особливо у присутності підлеглих, які стають свідками твоїх надважливих рішень.

— Чому? — звужую очі, роздивляючись невидиму точку на стіні.

— Не сходиться одна цифра в кодуванні.

— Одна цифра? — перепитую з металом в голосі. — Що за нісенітниця? Вантаж повинен сьогодні пройти контроль.

— На жаль, митники затримують наші машини. Всі залишаються на контрольно-пропускному пункті.

Десять з десяти! Гіршого розкладу годі придумати. У голові синхронно спрацьовують коліщатка, зіставляючи деталь до деталі. Спершу скандал з Алексом та Інною, тепер — митниця.

— Шеф, схоже за вас взялись, — несміливо тараторить юрист.

— Що? Хто взявся?

Його слова схожі на божевільні нісенітниці. Хто може взятись за Драгоша Іонеску?

— Мені вдалось дізнатись з надійних джерел на пропускному, що ноги ростуть від Закрельської. За її вказівки вантаж не пропускають.

— А їй яке діло? Ми все владнали. Ти сам запевнив, що перерахована сума прийнятна.

Спересердя зариваюсь вільною рукою у волосся. Закрельська… як кістка в горлі, як недолікована хвороба. Керівниця митниці… Якого біса вона хоче?