РОЗДІЛ 8 ДРАГОШ "Дівчина у футболці"

Я дивлюсь на дівчину, яка сидить на моєму ліжку у безформній, поношеній футболці, з пов’язкою на голові, скуйовдженим від сну волоссям і думаю, чому вона не у своїй кімнаті з охоронною під дверима?

Якого біса перетнулась з Нікою, встигла завоювати її довіру і тепер розпитує про мою дружину?

Дружина… стискаю кулаки до хрускоту. Відчуваю, як скриплять зуби. Як гнів стає не контрольованим. Як глибока рана на серці пирскає фонтаном крові.

Що вона знає про мою дружину?

Яке має право запитувати, коли сама на волосині від прірви?

Наївна! Без жодного інстинкту самозбереження.

— Я лише хотіла… — вона втискається у матрац, вгледівши зміну мого настрою. Боїться, на очі навертаються сльози. Думає, що зроблю їй боляче.

Та я не можу. Боляче робить тільки Алекс. Всім робить боляче, влаштовуючи вуличні перегони і нещадно вбиваючи своє здоров’я забороненими речовинами. І ця дівчина на моєму ліжку, з переляканим поглядом, теж його невинна жертва, яку, на щастя, вдалось врятувати.

Наша словесна перепалка будить Ніку. Потираючи сонні оченята, вона роззирається навкруги і… одразу горнеться до Інни. Цікаво, коли між дівчатами встигла налагодитись невидима ниточка зв’язку?
Хоча між одинокими серцями завжди спалахує симпатія.

За досить короткий проміжок я встиг здобути трохи інформації про незнайомку, яку ледь не вбив мій молодший брат. Інна Сибіга, двадцять років, студентка-відмінниця педагогічного університету, перейшла на останній курс, змушена працювати, аби прогодувати себе та молодших братів і сестер матері, яка особливо тими дітьми і не займається. Коли Інна просила телефон, щоб повідомити матері місце свого знаходження, я ледь не розсміявся в розгублене обличчя. Матері потрібні лише її кошти і не більше.

— Привіт, татку, — звертається доня. — Не сварись на Інну. Це я захотіла лягти у твоє ліжко. Сварись на бабусю, вона дозволила.

Ніка завжди вміє викрутитись. І зараз на ходу вигадала відмовку. Та мене цікавить інший момент.

— Бабуся приходила до нас?

Приховати підозру в голосі складно. Буде скандал, якщо мама та її нова офіціантка перетнуться в моєму будинку.

— Теона не бачила мене, — поспішає запевнити Інна. — У вашу кімнату справді ніхто не заходить.

— Крім нас, — змовницьки підморгує Ніка та горнеться до малознайомої людини, як до рідної. Інна цілує мою доню в маківку. Не можу зрозуміти, вона дійсно щира чи намагається прикинутись, аби втертись в довіру і накивати п’ятами? Вранці покоївка ледь не купилась на її благання, ще й отримала добрячий удар.

Залякана і смілива водночас. Дивне поєднання…

— Доню, тобі час поїсти. Ходімо на кухню, — простягаю до малої руки, та вона відвертається до нової знайомої.

— З Інною піду. Вона також хоче їсти, бо від ранку сидить у твоїй кімнаті.

Переглядаюсь з дівчиною і ледве стримую гостре слівце на язику. Так діло не піде. Ніка не може товаришувати з … з нею… Інна затримається у моєму будинку максимум дня чотири. Сподіваюсь, цього часу вистачить, щоб владнати проблеми з поліцією. Потім її доправлять додому, змусивши мовчати про подію з моїм братом. Буде мовчати. Її мовчання варте золота у прямому значенні цього слова.

Потираю перенісся. Останнім часом проблеми валяться зі швидкістю світла, я не встигаю розгребти одну, як Алекс чи мама створюють іншу. А тут Ніка взялась керувати.

— В Інни є своя кімната, і покоївка принесе їй поїсти туди.

— Ні! — категорично впирається доня. Маленький носик задирається догори, у блакитних оченятах — рішучість.

— Дозвольте втрутитись, — змовницьки звертається Інна до малявки. — Вимушена повідомити, що я не можу розгулювати по будинку в одній футболці. Виховані принцеси так не роблять. Тому наш спільний перекус перенесемо на наступний раз.

— Що тобі заважає переодягнутись зараз, — вбиває питанням Ніка. Дійсно, що такого? Що такого, коли дівчина, яку розшукує поліція всього регіону, вільно ходить по моєму будинку в одній підсмиканій футболці?

Інна тягне з відповіддю, ретельно підбираючи пояснення. Сказати відверто «у будинку все вирішує твій тато» — не скаже, бо тоді автоматом піде шукати спортивний костюм у свою кімнату.

— Тату, будь ласка, запроси Інну на кухню. Вона — моя подруга, перша справжня подруга.

У маленькому голосочку звучить стільки жалю, що не витримає найжорстокіше серце.

Ковтаю клубок в горлі та крізь зуби ціджу Інні:

— Де твоя кімната пам’ятаєш?

Заперечно хитає головою. Ще краще, проблема в квадраті.

— Ніко, ти біжи на кухню, передай Марії мою вказівку накрити стіл на ще одну персону, а я покажу Інні її спальню.

І заодно дам настанови, як поводитись у моєму будинку, що говорити і куди не заходити. Моя кімната для неї — взагалі табу.

Мала радісно сплескує в долоні. На обличчі гості такого захвату і близько немає.

— Татусю, ти найкращий! Люблю тебе!

— І я тебе, — щипаю за щічку.