РОЗДІЛ 7 ІННА "Янгол"

— Ніко, чому ти вештаєшся коридором? Я сказала йти їсти і лягати спати.

— А я не хочу, — пищить тоненький дитячий голосок, який належить дівчинці, що мене розбудила в спальні Драгоша.

— Треба, — діловим тоном заявляє Теона, — швидко у свою кімнату.
Мала пхинькає.

— А можна до тата?

— Тато на роботі.

— Тоді я спатиму на його ліжку.

Серце падає у п’яти. Якщо Теона застане мене тут, однозначно опинюсь у Тисі з каменем на ногах. Недовго думаючи, перекочуюсь по постелі та падаю за ліжко, щоб не побачили від дверей. Приклавши вухо до килима, із затамованим диханням чекаю малу непосиду, яка вочевидь, вирішила таким чином познайомитись ближче. Діти від природи допитливі.

— Ти ж знаєш, що він сердитиметься.

— Бабусю, тато прийде з роботи увечері і не дізнається.

Хитрюга! Знає, чим крити…

— Але я з тобою не піду.

— Я сама засну, чесно, — поспішає запевнити кучерявий янгол з підступним характером батька. Задумуюсь. Якщо у Драгоша є дитина, то повинна бути мама. Господині будинку явно не сподобається присутність чужої молодої дівчини у спальні її чоловіка. А може на краще? Тоді Іонеску змушений буде звільнити мене з полону.

— Сподіваюсь, ти виспишся, бо не маю часу з тобою возитись. У мене багато справ в ресторані.

— Гарного дня, бабусю.

— Угу, — бубнить вона і нагороджує малявку недовірливим поглядом.
Коли Теона віддаляється, дівчинка вихором влітає в кімнату.

— Ти де? — запитує.

— Тут, — тихо відповідаю із-за ліжка.

— Ага! — зазирає до мене. — У хованки граєшся?

— Твоєї бабусі злякалась.

— Ну таке, — знизує плечима крихітка, роздивляючись мене великими блакитними очима. — Її всі бояться, крім тата і мене. А ще ніхто не любить. Я чула на кухні, як покоївка Марія називала її старою гримзою. Знаєш, хто така гримза?

Мимоволі пирскаю сміхом. Дівчинка не по роках доросла та розсудлива.

— Зла жінка, — чесно зізнаюся у відповідь на дитячу щирість.

— Сто відсотків. Але мусимо її терпіти.

— Ти прикольна, — нарешті підводжусь і сідаю на край ліжка. — Познайомимось? Мене Інна звати. А тебе? — простягаю янголятку руку у знак привітання.

— Ніка. Ніка Іонеску. Я принцеса цього будинку.

— Дуже красива принцеса. Та, здається, тобі пора спати. Лягай на ліжко, а я постережу твій сон.

У голові безліч питань. Головне що сказати дружині Драгоша, коли прийде перевіряти сон донечки. У таку халепу я ще не втрапляла.

— Лягай, Ніко, а то мама прийде і засмутиться, що ти не спиш.

— Мама не прийде! — занадто різко карбує мала. Її янгольське личко перекривлює гримаса неприхованого душевного болю. Так поводяться дітки, які дуже сумують за близькими людьми. Відвернувшись, вона вибирається на ліжко, заривається у подушки. Тема про маму малій не приємна. Серцем відчуваю, як дівчинка напружується і закривається в собі. На додаток вона не спала, а невиспана дитина — капризна дитина.

— Хочеш послухати казку? — цікавлюсь, обережно поправляючи краєчки пишного білого платтячка. — Я знаю дуже багато казок. Мої молодші сестрички і братик обожнюють розповіді. Я люблю вкладати їх спати і розповідати про чарівних принцес, злих драконів та чаклунок.

— Про чаклунок не хочу слухати, боюсь їх, — обіймає подушку мала.

Гладжу її по голівці. Крихітна і така самотня, у цілісінькому величезному світі вона самотня. Усередині прокидається любов, співчуття, бажання захистити кучерявого янгола, стати бодай на трішки хорошим другом для неї.

— Не бійся, я поруч, — щиро усміхаюсь та лягаю поруч. Дівчинка розвертається до мене личком, проникливо вивчає великими синіми очима. Складається враження, що вона занадто рано подорослішала і причина змін — мати. Невже пані Іонеску не витримала важкого характеру Драгоша? Невже за магнетичною чоловічою красою ховається сімейний насильник? Спиною пробігає неприємний холодок, бо я пригадую свого переслідувача Павла, який змусив кинути все і тікати світ за очі.

Несподівано Ніка обхоплює маленькими пальчиками мої, міцно-міцно стискає, ніби боїться, що втечу.

— Пообіцяй, коли я прокинусь, будеш поруч.

На денцях очей зблискують сльози. Якщо відмовлю, вона остаточно розчарується в дорослих.

— Звісно, — ніжно усміхаюсь у відповідь. — Я нікуди не піду. Засинай, мила, не тривожся.

Тихим голосом розповідаю крихітці історію Попелюшки, яка з простої доброї дівчини перетворилась у справжнісіньку принцесу та покорила серце принца. Що поробиш, принци люблять очима, бо на дівчину у подертій сукні та попелом на обличчі він ніколи у житті не глянув би, хіба з відразою. І в розумінні Драгоша я теж сірість, тисяча з тисяч, нічого виразного й примітного. Хіба може звернути увагу такий красивий чоловік на мишку у широкій футболці, зі скуйовдженим волоссям, з пов’язкою на голові? Так, стоп! Думки не доречні! Драгоша покинула дружина.