РОЗДІЛ 6 ІННА "Минуле"

Від пережитого стресу я виключаюсь. Сняться тривожні сни, з яких пробуджує легесенький дотик до голови. Дотик ніжний, соромливий, ледь відчутний. Від несподіванки широко відкриваю очі і впираюсь поглядом в дві крихітних, веселих, блакитних намистинки навпроти. На мене з цікавістю дивиться дівчинка, яка віком годиться в ровесники моїй наймолодшій сестричці. Скільки їй? Чотири?

— Привіт, — вимовляє та одразу закушує нижню губку.

Смішна така, добра і відкрита. Крихітна справжня красуня. У неї кучеряве, світленьке волоссячко, пухкеньке личко з рожевими щічками, мініатюрний носик та гарної форми губки. Мала схожа на янгола. Господи, може мене отруїли і я померла?

— Привіт, — шепочу. — Ти хто?

Та мала ховає ручку за спину і кидається навтьоки з кімнати. Тільки білосніжна сукенка у дрібні ромашки мелькає у коридорі. Слідом за її кроками роздається жіночий грубий голос. Серце завмирає, коли впізнаю Теону. Вона щось строго говорять дитині румунською, від чого мала заходиться ревом.

Я вмираю просто на місці. Якщо жінка зараз зайде, побачить мене у ліжку сина… Боюсь уявити масштаби проблем, у яку вскочила.

Судомно стискаю подушку, прислухаючись до подій за прочиненими дверима. Теона невдоволено бурчить під ніс та, на щастя, проходить повз кімнату Драгоша, яка для присутніх у будинку — табу.

Однак мені мало користі з такого статусу, бо Теона однозначно в курсі витівки її молодшого сина. Тепер мені нічого робити в курортному містечку. Треба якось вибратись з будинку Драгоша, знайти гроші на дорогу та спробувати жити старим життям вдома, забувши сімейку Іонеску як страшний сон.

Та куди повертатись? У голі стіни, які крім злиднів нічого не тримають у собі? Чи знову до психопата, який не давав спокою ні в день, ні вночі?

У своїх двадцять я маю за плечима чималий досвід проблем. Так мама народила мене у вісімнадцять. Недосвідчену дівчинку звабив сусідський хлопець і через одну необережну зустріч десь на березі річки зачалась я. Рідні майбутнього татуся не витримали сорому і замість того, щоб допомогти «молодим батькам», забрали юне чадо й переїхали за кордон, залишивши мою маму на осуд, труїння та … виживання… На той час мамина мама хворіла. Через кілька місяців після мого народження бабуся померла, а перед смертю вибила з горе-дочки обіцянку дбати про мене, а головне — не віддавати у дитячий притулок. Після даної обітниці життя не стало кращим. Про мене не дбали. Не дбали від слова «взагалі». Періодично мама жила з різними чоловіками. Вони то з’являлись, то зникали з нашої квартири. У міру того, як часто один співмешканець змінював іншого, змінювався її статус багатодітної матері. Зараз їй тридцять вісім. Скажете, що молода і може працювати?

Можливо. Але троє малих дітей не дають їй дихнути. Як не болячки, то знову болячки. А кому потрібна працівниця без освіти, досвіду роботи та систематичними, нескінченими лікарняними?

З шістнадцяти років я почала підробляти. Не йшла після школи гуляти з однолітками, а простувала у місцеву пекарню фасувальницею. Коли вступила в університет, була офіціанткою, баристою, прибиральницею по магазинах, пакувальницею у супермаркетах. Всім була, щоб хоч якось покращити життя малих малявок: Ніки, Лізи та Артема. Додому приїжджала рідко, всі дні, у тому числі літо, летіли в роботі. Останній раз я влаштувалась барменом у нічному клубі. Мені подобалось. Дуже… Подобалось, поки не припустилась помилки і не розговорилась з пригніченим юнаком з протилежної сторони барної стійки. Той вечір, який поділив моє життя на «до» і «після» я не забуду ніколи. Ніколи…

— Не задався день? — поцікавилась першою, коли середньостатистичний хлопець, яких тисячі серед тисяч, замовив четверту склянку бренді. Він мав понурий вигляд і виглядав наче втратив близьку людину. Незнайомець підвів на мене очі. Ще тоді я відчула страх. Великі й холодні, у них немов завмерло життя, дивились у самісіньку душу. Не витримавши настільки порожнього погляду, я мимоволі всміхнулась. Мало які таргани в голові.

— Дівчина зрадила з найкращим другом, — глухо відповів, перекинувши в себе чергову дозу спиртного.

— Розумію, тоді наступна за коштом закладу.

— Жалієш мене? — уїдливо поцікавився.

Псих!

Я знизила плечима та від гріха якомога далі, оновивши його замовлення, перемкнулась на інших клієнтів. Він пішов…

А наступного вечора знову сів на попереднє місце. Цього разу він багато не пив та почав розмову з вибачень за нетактовність і грубість. У перервах між замовленнями я підходила до нього, слухала невеселу історію зради та дещо розповіла про себе, мовляв, за щоденними турботами не маю часу ні на романтику, ні на зради.

Павло, як назвався новий знайомий, виявився цілком нормальним. Я навіть дала згоду провести мене до гуртожитку.

Дурепа!

Сліпа!

Наївна дурепа!

— Я кохаю тебе, — сказав, як тільки-но опинились у темряві безлюдної вулиці. Тепла долоня, у якій вмістилась моя, за секунду перетворилась на крижану брилу льоду.

— Що? — не зрозуміла, отетеріло витріщившись на малознайому людину.

— Я кохаю тебе, — повторив твердо і стисну руку до болю, до крику, до відчаю.

— Болить! Відпусти!