РОЗДІЛ 5 ІННА "Відпусти"

Драгош входить у спальню, широко відкривши двері. Чекаю на нього, присівши на край ліжка. Руки складені на колінах, губи підтиснені, у голові — цілісінька тирада, ретельно продумана, поки він підіймався з другого на третій поверх. Я готова говорити спокійно, бо життя у мене одне. Та мій покірний, страждальний вираз обличчя дещо спантеличує чоловіка. Він застигає на порозі, і я кидаю короткий погляд. Ох...

— Навіть в екстремальних ситуаціях жінка є жінка, — усміхається.

Драгош припхався на «перемовини» у плавальних шортах, недбало закинувши рушник на плечі. Ні, не плечі... Гору тренованих рельєфних м’язів. Господи, це ж скільки часу треба витрачати на себе коханого у спортивному залі? Якщо місцеві красуні вішаються на шию Алексу, то що говорити про його старшого брата?

— І все ж мене тут не знайшли, — починає продуману гру. — Якби не моя маленька необачність, хтозна на якій горі довелось шукати.

— Просто в мою кімнату вхід заборонений.

— Вашу кімнату? — ошелешено перепитую.

У відповідь киває головою.

— Не проти, якщо перевдягнусь?

Однак я зриваюсь на ноги, перегороджую Драгошу шлях до гардеробної, зробивши крок вперед одночасно з ним. Відстань — мінімальна. Шкірою відчуваю жар, який відноситься від чоловіка і передається мені на клітинному рівні. Він дивиться згори, як на маленьку надокучливу комашку. Наші погляди зустрічаються. У моїх очах — войовничість, у його — насмішкуватість, бо прекрасно розуміє, що апелювати цій комашні нічим, вона повністю залежна від чужих рішень.

— Приділіть мені кілька хвилин.

Іонеску повільно стягує з плечей довгий рушник, недбало кидає на ліжко за моєю спиною.

— Мені потрібно додому.

— Виключено, — супиться, хитаючи головою.

— Ви не розумієте! У мене мама сама залишилась і, мабуть, вмирає від хвилювання. Дайте хоч подзвонити і сказати, що зі мною все гаразд. Уявіть, якби ви були на моєму місці. Теона вже б світ перевернула з ніг на голову.

Зводить брови на переніссі.

— Ну, будь ласка, — пищу, пробиваючи жалістю непохитну броню холоду. — Обіцяю поводитись чемно.

— Ти і покірність — речі несумісні.

На його вродливому обличчі мелькає ледь подібна усмішка, а в чорних очах спалахують теплі вогники. На моє здивування, чоловік готовий йти на компроміс, або ж хоч вислухати «жертву ситуації».

— Я мовчатиму про події в готельному номері, мамі та Теоні скажу, що випадково впала та отримала травму голови, через це повертаюсь додому. Більше ми ніколи не зустрінемось, і ситуація з вашим братом замнеться. Обіцяю в поліцію не звертатись, жодних претензій не маю.

— Ти завжди приймаєш рішення всупереч обставинам? — ставить несподіване питання.

— Що ви маєте на увазі? — намагаюсь вловити прихований підтекст.

— Я ж говорив, що поки відповідатиму за твою безпеку, з цього будинку ти не вийдеш. І зараз я хочу скинути мокрий одяг.

— Ми не договорили.

— А я вважаю, що тему для розмови вичерпано, — чоловік робить крок убік, зачіпаючи мене плечем.

— Не в моїх правилах переодягатись перед сторонніми, тож буде краще, якщо повернешся у свою кімнату і не створюватимеш зайвих проблем.

— І все ж, — загороджую дорогу. Такого різкого випаду не чекали ні він, ні я. Я буквально врізаюсь у Драгоша, втрачаючи рівновагу. Прохолодні долоні обхоплюють мене за передпліччя, допомагаючи втриматись на ногах. Але я втикаюсь носом в його груди, вдаряюсь об кам’яну брилу м’язів.

— Господи, Інно, ти ходяча катастрофа! Болить?

Моє обличчя опиняється у його сталевих руках, а допитливі очі навпроти ретельно вивчають, чи немає ушкоджень.

— Все добре, — пручаюсь. — Поверніть телефон, щоб я зателефонувала мамі.

Та він не поспішає відпускати. І в тому проникливому погляді глибоких виразних очей проскакує цікавість, цікавість чоловіка до жінки. На мить у повітрі зависає наелектризована пауза, затяжна пауза, у тиші якої ми дивимось один одному у вічі, забуваючи про обставини несподіваного знайомства, мого перебування в чужому будинку, цілей, заради яких я приїхала в гори. Під моєю рукою, що продовжує залишатись на його шкірі, б’ється шалене серце. Здається, кожний його удар відбивається у моїх скронях.

Раптом у двері стукають, розбиваючи невагому чарівну тишу. Іонеску різко опускає руки, а я відходжу, зніяковіло поправляючи волосся.

— Заходь, — вигукує Драгош з металом в голосі. Зміна тону швидко приводить до тями і дарує ясність хто є хто в цих квадратних метрах.

На порозі показується дебелий охоронець, який бачучи свого господаря, потуплює очі та не знаходить краплі сміливості підвести погляд.

Чоловіки розмовляють швидко, і я знову не розумію жодного слова. Нарешті Іонеску звертається до мене:

— Тебе проведуть у кімнату, покоївка принесе їсти, а я повернусь увечері. Сподіваюсь, до того часу не створиш нових проблем, не втечеш і не завдаси нікому шкоди. У твоїх інтересах сидіти тихо і не рипатись. Якщо маєш якість питання, то ретельно обдумай, чи варто їх ставити.