РОЗДІЛ 4 ІННА "Втеча"

Десь через годину в голові прояснюється, біль нарешті відступає, і я можу підвестись з ліжка. Першою справою шукаю вбиральню. Зі спальні здійснюється вхід в окремий санвузол, теж розкішний і дорогий, як все у кімнаті. Вочевидь, я потрапила у казковий палац злого дракона. Дивлюсь на своє відображення у дзеркалі: втомлена, з чорними колами під очима та великою пов’язкою на чолі. Прийшовши до тями у чужому домі, я одразу не звернула уваги на поранення. Під бинтами сховані накладені шви та чимала гематома. Від такого удару я взагалі могла загинути й опинитись у Тисі.

Тиса… Холодна, швидка, гірська річка, яка береже у своїх водах смертоносну небезпеку. У скронях товчуть погрози Алекса, і я вже переконалась, у їхній реальності.

У спальні у великій шафі знаходжу свою валізу та жіночу сумочку. Очікувано, що ні документів, ні мобільного телефону немає. Мене вирішили надійно сховати, поки не переконаються, що триматиму язик за зубами. Вже шкодую про погрози піти в поліцію, треба було розбиратись спокійно та не пороти гарячку.

Крім шафи, ліжка та крісла, у якому чекав мого пробудження Драгош, з меблів наявні письмовий стіл з порожніми шухлядами і комод з чистою постільною білизною, рушниками, кількома халатами. Ця кімната для гостей. Тільки я не гість, а в’язень.

Навшпиньках підходжу до вікна. Ніч у горах темна, непроглядна, не видно, що знаходиться за високим кам’яним парканом, освітленим нічними ліхтарями. Я помітила, що місцеві жителі не будують настільки високі огорожі. Отже, Іонеску має підстави надійно ховатись від чужих очей, або ховати щось…

Я на третьому поверсі, по периметру один за одним сновигають охоронці, з протилежного боку подвір’я долітає собачий гавкіт. Власник фортеці сказав правду: цілим не втекти. Мене накриває паніка. Я хочу жити! Господи, я хочу повернутись до матері і наших малих!

Відкриваю вікно, свіжий холодний порив вітру вривається у приміщення, розриває легені, кудлатить волосся.

— Рятуйте! — горланю. — Допоможіть! Випустіть!

На мій лемент збігаються охоронці, один говорить по рації, я не розумію слів. Потім вони розходяться, залишаючи мене сам на сам з власними криками.

Найкраща зброя — ігнорування. Мене ігнорують, даються зрозуміти, що повністю знаходжусь під владою цього Драгоша Іонеску.

Ненавиджу. Ненавиджу його. Зарившись обличчям у подушку, ще довго плачу, поки сон не стулює повіки.

А вранці я прокидаюсь від м’яких кроків по килимі. Вчорашні події видаються вигадкою перевтомленого мозку, та інтер’єр довкола не змінився, я досі в будинку людини, про яку абсолютно нічого не знаю.
Зриваюсь з постелі та з жахом на обличчі вдивляюсь у жіночку років сорока в уніформі хатньої робітниці. На ній світло-сіра сукня, акуратний білий чепчик, фартух, рукавички. Волосся зібране у тугу мушлю на потилиці, макіяж стриманий, губи — тонка мовчазна лінія. Зустрівши мій наляканий погляд, відвертається.

— Доброго ранку! — вітаюсь сухим, надламаним голосом. — Допоможіть мені, будь ласка. Мене утримують тут проти волі, погрожують, а вдома чекає мама. Будь ласочка, не відвертайтесь.

Мовчить, вона — справжній професіонал свої справи. Драгош постарався, набираючи прислугу. Його всі бояться.

Жінка розкриває важкі портьєри — і яскраве літнє сонце сліпить очі. Потім складає мої речі та без жодного слова направляється до дверей.

— У вас є діти? — кричу їй вслід. На мить покоївка застигає на порозі. — Уявіть, щоб вони були на моєму місці.

Однак вона гірко розчаровує. Мені ніхто не прийде на допомогу.

Існує теорія, що у найважчі життєві моменти спрацьовують інстинкти самозбереження, наділяючи нас надлюдськими можливостями.

Рішення приходить миттєво!

Штовхнувши жінку в плече, кидаюсь навтьоки з кімнати у довжелезний коридор, більше схожий на виставкову залу — стіни обвішані картинами, на підлозі етажерки з рідкісними антикварними речами. Мабуть, вони гарні і дорого коштують. Та я біжу без оглядин, і тільки босі ступні лопотять по паркету. Дихання збивається, адреналін жене кров венами. За спиною лунають крики хатньої робітниці, з яких не розумію ні слова. На лемент підіймається охорона. Важкі кроки, розмови незрозумілою мовою викликають напад паніки. Я прекрасно усвідомлюю, що тікати нікуди, що мене знайдуть і покарають, що моя витівка роздратує ще дужче власника помешкання. Звернувши в тупикову нішу, з останньою надією натискаю на дверну ручку в одну із численних кімнат. Мені щастить, вона піддається. Я ховаюсь від чоловіків, які перекрикують один одного поверхом нижче.

У спальні панує напівтемрява, слабке світло теплого літнього ранку пробивається крізь тонку смужку між чорними портьєрами, окреслюючи обриси двоспального ліжка, глибокого крісла майже посеред кімнати та невеличкого журнального столика біля нього. Навпомацки знаходжу ще одні двері, за якими ... суцільна темрява. Страшно... Уява малює як мінімум схований скелет. Почуваюсь учасницею фільму жахів, яка потрапила у загадковий замок Дракули. Діватись більше нікуди, тож тихесенько присідаю напочіпки, залишивши двері злегка прочиненими. Коли очі призвичаюються до сутінків, бачу, що ховаюсь в гардеробній. Від серця відлягає. Треба пересидіти, а потім щось вигадаю. Повзу у глиб сховку, забираюсь у самісінький закутень, не дихаю. Голосів сюди не чути. Може мине? Може не знайдуть?

Відчуття часу втрачається. Від одноманітної пози тіло німіє, м’язи болять. Складається враження, що будинок вимер, або його мешканці зайняли вичікувальну позицію, мовляв, у кого першого здадуть нерви — в охоронців чи у мене?