РОЗДІЛ 3 ІННА "Драгош Іонеску"

Власник теплого баритонну виринає з напівтемряви кімнати, а я судомно стискаю край ковдри. Хто він? Мене проникливо вивчають розумні, глибокі очі, вони чорні, як різдвяна ніч, вони пильні, як найсучасніший поліграф, вони холодні, як найбільший відчай. Господи, скільки йому довелось пережити неприємностей, щоб ось так, без жодних емоцій дивитись на жертву. Саме так, жертву. У їхніх денцях я відбиваюсь жертвою, приреченою на смерть.

— Не бійся, — повторює він, проте я не вірю, занадто разючий контраст між тим, що говорить і тим, що випромінює насправді.

— Не підходьте, — пищу.

— Добре, — миролюбно підносить догори долоні.
Кілька хвилин ми роздивляємось один одного. Новий незнайомець теж високого зросту, має потужні м’язи на плечах, з прорізу білої сорочки, розстебнутої на грудях, визирає широка грудна клітка. Його обличчя ідеально-правильної форми, ніс довгуватий, трохи додає йому зрілості. Губи тонкі, підтиснені у червону смужку. Вловлюю схожість між ним і нападником. Різниця — колір волосся, у нього він не такий чорний.

— Розумію, мій молодший брат тебе налякав, але сталась прикра випадковість.

— Тому мене утримують незрозуміло де?

— Ну, не утримують, — схрещує руки на грудях, — а надають кваліфіковану медичну допомогу. І не «незрозуміло де», а в моєму будинку.

— Ви хто? — зводжусь на лікті.

У голові паморочиться, до горла підступає нудота. Здається, зараз втрачу свідомість.
Чоловік кидається до мене, обережно притримує і допомагає знову лягти на подушку. Схилившись, поправляє постіль. Його сила і впевненість огортають мене коконом, даруючи відчуття безпеки. Попри все він викликає довіру. Принаймні не кидається з непристойними пропозиціями і не розпускає руки.

— Драгош Іонеску. Мене звати Драгош Іонеску, — промовляє майже у самісінькі губи.

— Не скажу, що приємно, — видихаю.

На секунду він застигає, нависнувши згори. Роздивляється мене зблизька.

— Окей, можеш не дякувати за порятунок, — відходить від ліжка.

— Впевнена, ви старались не заради мене. Ваш брат вчинив, як справжній негідник, накинувшись на мене у тому номері.

— Колись Алекс подорослішає, гормони вгамуються, і йому стане соромно за свою поведінку. А поки я перепрошую за його … невихованість.

— Невихованість? — скрикую. Злість підступає до щік червоними плямами. — Де гарантія, що завтра він знову не нападе?

— Я твоя гарантія!

Голос добирає металевих ноток. Мої питання і претензії починають його бісити. Однак мені десь почуття та ментальне здоров’я незнайомця.

Зібравшись із силами, опускаю ноги на прохолодний паркет. Перед очима вертяться гелікоптери, у горлі вкотре дере нудота.

— Я негайно повертають додому з цього пекла. Ні хвилини не залишусь у місці, де мені загрожує небезпека.

— Не перебільшуй, Інно. Тобі абсолютно нічого не загрожує. Ти в будинку Драгоша Іонеску.
Чоловік робить красномовний натяк на своєму імені та прізвищі, ніби я маю знати межі його впливу чи можливостей. Звівшись на ватяні ноги і тримаючись однією рукою за ліжко, з викликом дивлюсь у вічі.

— Я не бачу різниці між Драгошем і Алексом. Ви обоє типи, від яких необхідно триматись якомога далі. А головне — тікати, поки ціла.

На моє превелике здивування цей Драгош пирскає сміхом. Роздратування у темних очах змінюється на ледь вловну лагідність.

— Де мої речі?

— У шафі.

— А документи?

— Мабуть, у сумці. Я їх не брав.

— Тоді звідки знаєте, як мене звати?

— Я багато чого знаю. Наприклад, що ти з невеличкого селища, живеш з мамою та її трьома молодшими дітьми від різних чоловіків, перейшла на третій курс педагогічного університету, приїхала знайти багатого нареченого на відпочинку.

Тепер настала моя черга пирскати іронічним сміхом.

— Багато бачили офіціанток, які за барною стійкою знайшли мільйонера? Мушу розчарувати, справжні мільйонери на таких дівчат, як я, не зазіхають, і в такі місця, — киваю на вікно, — відпочивати не приїжджають.

Драгош утримується від відповіді, загадково скидаючи бровою. Вочевидь, у нього є власна думка, яку вирішує не озвучувати. А мені зовсім страшно, адже тепер він все знає і про мене, і про мою родину. Що чекати далі? Шантажуватимуть? Лякатимуть? Запишуть в ескорт? Від останньої думки серце боляче забивається у грудях.

Тікати. Тільки. Тікати.

Та раптом нестерпний головний біль електричним струмом проймає все тіло, в очах темніє, я втрачаю рівновагу, намагаючись вхопитись бодай за щось.

Чоловічі руки вчасно підхоплюють із-за спини, вберігаючи від чергового карколомного удару головою.

— Лікар наказав лежати, а ти героїню вмикаєш. Куди зібралась посеред ночі?

Моє обм’якле тіло Драгош з легкістю відносить на руках у ліжко.

— Я хочу додому. Відпустіть, будь ласка.

— Поки не одужаєш, з будинку не вийдеш. І ще раз наголошую: у моєму домі тебе ніхто не чіпатиме. Ти під моїм захистом.