РОЗДІЛ 2 ІННА "Темрява"

Серце розбивається на частинки, холоне, завмирає у п’ятах. Такого дикого страху я ще жодного разу не відчувала. Подаюсь назад, впираючись стегнами в ліжко. На чолі виступають дрібні краплинки поту, я панікую, катастрофічно панікую.

— Привіт, — тихо відповідаю, не пізнаючи власного голосу.

Зі сторони я схожа на беззахисне курча. Хоча, так і є. Я сама самісінька в чужому місті, прийомами рукопашного бою не володію, до кого звернутись по допомогу не знаю. І мій несподіваний гість прекрасно розуміє ситуацію, у яку я вскочила. Шкодую, що не зметикувала закрити на замок двері. Дуринда!

— Отже, новенька? Влаштувалась у мамин ресторан.

Останнє речення звучить як констатація факту. У відповідь ствердно киваю головою. Красунчик навпроти широко усміхається.

— А маман не пошкодувала для тебе хорошого номера, — обводить поглядом кімнату. У його голосі звучить зверхність та якесь приховане лукавство. Він наче зумисне підкреслює конфлікт між ним і Теоною.

— Я житиму тут тимчасово. Коли відпочивальників приїде більше, я переберусь в економклас.
Незнайомець скидає бровою та робить крок у глиб кімнати. На його вродливому смуглому обличчі грають і зверхність, і лоск, і багатство, і природна магнетична краса. Такий не знає відбою від протилежної статті. А з огляду на статки Теони — завидний наречений для місцевих довгоногих красунь.

— Облаштувалась? — продовжує допит, сконцентрувавши чорні очі на розкладеному на стільці одязі, у якому приїхала в Карпати.

— Кілька годин тому засилилась, тож не встигла.

— У горах була раніше? — зазирає у вічі.

Його натиск дратує. Самозрозумілий і пихатий сноб. Так і хочеться сказати, що не його діло.

— Вперше. Знайшла оголошення, що потрібні офіціантки, умови і заробітна плата влаштували, — стенаю плечима. — Чому не спробувати?

Вдаючи байдужість до хлопця, берусь застеляти ліжко.

— А ти норовлива, — хмикає за спиною. Я аж відсахуюсь. Господи, як він зумів безшумно підійти?

Гаряче рване дихання лоскоче оголену шию, у ніздрі залітає запах мастила. Мить — і він штовхне мене на постіль. Ніхто не зупинить його. Ніхто…

— Вийди, будь ласка, — звертаюсь твердим тоном, зробивши півоберт. Боковим зором ловлю ледь розтулені вуста, інтуїтивно відчуваю близькість. У густому наелектризованому повітрі зависає небезпека.

— І дуже красива, — продовжує незнайомець. Раптом він вкладає руки на мої плечі. У місці дотику пече вогнем. Його долоні стискають, фіксують сталевим захватом. — Хочеш познайомитись ближче? Обіцяю, тобі сподобається. А ще я гарно заплачу за задоволення.

— Відпусти, — штовхаю плечима. — Я кричатиму…

— Ні, кричати не треба, — говорить розчаровано. Без поспіху таки послабляє хватку, проте не відступає. — Я люблю, коли все за добровільною згодою. Доведеться почекати.

— Даремно згаєш час!

Він зумисне дражнить, бо до бісиків любить лякати і насолоджуватись страхом жертви.

— Я не заводжу інтрижок, і… і я не з тих, хто продається.

Лінива усмішка вигинає тонкі червоні губи.

— За чималі гроші навіть найпринциповіші дівчатка продаються. І ти, крихітко, не виняток. Настане день і ти сама, обмотавшись бантиком, в одній спідній білизні запросиш у гості.

— Тобі не здається, що для першої зустрічі поводишся як гімнюк? Ти ж не знаєш мене, а одразу прирівнюєш до однієї планки з тими, хто за твою прихильність під парканом дасть.

Злість кипить венами. Цей зарозумілий мерзотник переступає межі дозволеного. Він не має жодного права поводитись зі мною настільки гидко.

— Всі дають!

Не втримавшись, зі всієї сили штовхаю незнайомця в груди, однак лише підсолоджую його апетит. Одним ривком він притискає мене до своїх широких грудей, я ловлю гидотний запах курива, специфічного курива.

— Відпусти негайно, — впираюсь.

— А якщо ні? Пожалієшся моїй матусі? Дуже не рекомендую цього робити, бо додому можеш не доїхати, знайдуть в Тисі по ту сторону кордону.

— Ти мені погрожуєш?

— Попереджаю, крихітко, попереджаю. Ти мені сподобалась, люблю ламати стійких.

Раптом його губи до болю втискають у мої. Однією рукою незнайомець притискає до себе, іншою фіксує потилицю, не даючи змоги вирватися. Його язик пробирається всередину.

Бридко, до нудоти.

А потім він різко відпускає. Настільки різко, що задихаючись, падаю на підлогу та вдаряюсь виском об ріг ліжка.

Біль… Сильний… Пронизливий…

Темрява… Холодна… Нескінченна…

— Бляха! Твою ж мати… Чуєш, не вмирай…

Хлопець обхоплює долонями мої щоки, щось кричить, просить отямитись. Натомість у голові товчуть дзвони і єдиним бажанням залишається заплющити очі.

— Лежи, я зараз гукну на допомогу.

— Мені погано…

Він встає, когось набирає по телефону.