Розділ 24. Безсмерття

Один… два… три…

Я що, рахую власне серцебиття?

За ці дні ховатися в тиші стає моєю звичкою. Боже, як же хочеться закричати. Хоч раз. Хоч тихо.

Чому так темно? Мабуть, темніше, ніж у дупі Хакслі. Зате як той темношкірий готує… Я б зараз не відмовився від його курки з рисом і фірмовим соусом.

Том підводиться й одразу б'ється тім'ям об низьку кам'яну стелю.

— От лайно… — цідить він крізь зуби.

Тягнеться навпомацки й натрапляє на щось м'яке. Нога Кімі.

— Пробач, — шепоче Том.

Кімі підтискає ноги руками й тулиться до холодного каменю.

Том кількома ударами кулака пробиває діру в зеленій стіні, і в грот проникає місячне світло.

Світло окреслює профіль Кімі: тонку лінію носа, вигин верхньої губи. Бруд і піт розмазані по щоці нерівними темними смугами. У волоссі стирчить сухий листочок. Над ними нависає стеля з мокрого вапняку, а в діру звисає обірване лохміття таро. Від сирої землі першить у горлі. Крик нічного птаха не вщухає. Навіть з розмазаним брудом це найкрасивіша дівчина у світі.

Том тягнеться витерти її щоку і на півдорозі смикає руку назад.

Кімі ловить його рух і здивовано, з німим питанням, дивиться на нього. Потім витирає щоку сама. Своїми рухами розмазує бруд ще більше. На губах Тома з'являється усмішка.

Кімі ще дужче підтискає ноги до грудей і опускає голову, ховаючи очі в темряві.

Том опускається майже впритул. Кімі затамовує подих, коли його плече чиркає по її коліну, а рука навпомацки шурудить десь там, під самою стінкою. Вона опиняється в пастці його близькості. Кімі чує кожен удар його серця, але ще гучніше його дихання біля її шиї. Вона мимоволі вдихає: глибоко, до тремтіння в легенях. Її накриває хвилею запаху: пахне чимось гострим, мускусним, чоловічою втомою і теплом. Від нього солодко ниє в грудях, а в голові розливається дивне, майже тваринне відчуття абсолютної безпеки.

Він щось намацує й тягне. Рюкзак впирається їй у сідниці. Вона посувається й допомагає підняти. Нарешті Том всідається, поставивши рюкзак перед собою. Кімі не дивиться на нього. Посміхається сама до себе й прикриває ніздрі зігнутим пальцем. Одна думка про те, що це запах його поту, мала б здаватися неприємною, але тіло зрадницьки відповідає інакше.

Том риється в рюкзаку, дістає записник, печиво, ніж потім флягу з водою й простягає Кімі.

— Хочеш води?

— Ні, — відповідає вона.

Поки Том п'є з фляги, Кімі потайки розглядає його. Зробивши кілька ковтків, він закручує флягу й починає складати все назад до рюкзака.

— Це що? — вказівним пальцем Кімі тицяє в обкладинку записника.

— А це… Записник Рея. Він завжди з ним. Записує туди свої пісні.

Кімі навмання розкриває сторінки, проводить подушечками пальців по застиглому чорнилу.

— Прочитай.

Том бере записник, присувається ближче, щоб місячне світло падало на сторінки, і починає читати:

— Не мрії звеличують героя…

Зупиняється, прокашлюється й уже голосніше:

— Не мрії звеличують героя —
А вибір йти за покликом мети.
Хто кинув виклик долі у двобої
Й, вірячи надії, спалює мости.

Життя на камені ім'я його карбує,
Хоча здійснити мрії й не встиг.
Він до останнього тримав
краплену карту смерті —

І став безсмертним…
У пам'яті живих.

Том замовкає. Його палець завмирає на краю сторінки.

Кілька секунд він дивиться на останній рядок, потім обережно перелистує до чистих сторінок.

Кімі переводить погляд із записника на його обличчя.

— Вони однакові? — тихо запитує вона.

— Ні, є ще про кохання, — відповідає Том.

Зупинившись на чистому аркуші, вириває сторінку.

— Якщо Рей дізнається, як я вчинив з його записником, він мене вб'є.

Кімі хоче запитати ще щось, але передумує й спостерігає, як Том щось складає з вирваного аркуша. Ще кілька рухів, і в його руках опиняється тюльпан із пожовклого паперу. Він витягає з її волосся застряглий листочок, прикладає до тюльпана й простягає Кімі.

— Це тобі.

Кімі обережно приймає подарунок. Її пальці на мить торкаються його, і вона відчуває тепло, живе, справжнє, зовсім не схоже на холод кам’яних стін чи сирої землі. Вона цілує його в щоку — легко, боязко — і одразу відвертається.

Том не дає їй відступити. Його долоня м’яко втримує її зап’ястя. Другою рукою він бере її підборіддя й розвертає обличчям до себе. Його пальці на її зап’ясті розтискаються.

Паперовий тюльпан тремтить у її пальцях. Зблизька видно, що вії в неї злиплі від пилу, а темна смуга бруду на щоці сягає майже до кута губ. Чи готовий я до цього?

Кімі сама подається до нього. Він цілує її — у губи.

Поцілунок короткий, трохи незграбний: їхні носи ледь не зіштовхуються, і обидва завмирають. Але Кімі не відсторонюється. Її губи відповідають повільно, невпевнено, і від цього Том відчуває, як у грудях щось стискається. Навіть у напівтемряві видно, як рум’янець розливається по їхніх щоках. Вона починає дихати частіше, і паперова квітка падає на землю.

Хрускіт гілки, занадто близький, щоб його ігнорувати, змушує Тома прикрити собою дівчину. Рука на рукоятці ножа, готова зустріти ворога. Обоє застигають в очікуванні.

Старі пальці кхмера розгортають листя таро. З просвіту з'являється суворе обличчя Чантри. Примружені очі блищать у місячному сяйві. Сиве волосся мокре від роси, а ближче до маківки скуйовджене і стирчить двома пасмами, як ріжки.

— ឆាប់ៗ! ប្រមូលអស់គ្រប់វត្ថុ! ពេលវេលាយើងមានតិចតួចប៉ុណ្ណោះ! (Швидко збирайтеся. У нас мало часу.)