Розділ 23. Дожити до світанку

Рей іде навмання, обминаючи коріння й ліани, що виплітаються з темряви, наче жили. Потім чує воду — тихий, заспокійливий шум струмка. І мимоволі усміхається: Ідеально. Ще й умиюся.

Він рушає далі на звук і невдовзі виходить до стрімкої води, чия течія розриває місячне світло на тисячі срібних уламків.

Підходить до найширшого дерева, розстібає ширінку, заплющує очі й зітхає з полегшенням. У цю мить навіть шурхотіння джунглів здається йому лагідним.

Ледь чутно, за спиною, кроків за три, хрускає суха гілка.

Рей навіть не ворушиться.

— Ну що, Томмі, теж надумав? — сміється він, не озираючись. — А казав, що ніг не відчуваєш…

Відповіді немає.

Натомість — холодний дотик металу між лопаток.

Тверду крицю, вперту в спину, неможливо сплутати ні з чим. Навіть крізь щільну тканину мокрої від поту сорочки.

Дуло…

— Đứng yên. Giơ tay lên. (Не рухайся. Руки вгору.)

Усередині Рея все на мить скам’яніло. Серце робить шалений кульбіт і б’ється десь у горлі. Голова працює з гарячковою швидкістю, прораховуючи варіанти. Це точно в’єтнамська. Бігти? Які шанси? Ніяких. Кулі навіть летіти не доведеться. Бійка? Навряд чи сам.

Якщо це патруль...

Через кілька хвилин вони прийдуть на галявину. Том. Кімі. Чантра. Кінець усім…

У цю секунду Рей відчуває на грудях холод військового жетона. Треба влаштувати галас — якомога більше галасу. Спровокувати...

Сподіваюся, їм вистачить часу сховатися.

Автомат ще дужче впирається в спину.

— Nhanh lên! (Швидше!)

Рей слухняно повертається. І, дивлячись просто в очі молодому в’єтнамцю, закінчує те, що почав кілька секунд тому. Прямо на його штани.

Западає секунда тиші.

Обличчя солдата витягується від шоку. Потім перекошується від люті. Приклад автомата врізається Рею в щелепу.

Світ спалахує білим. Ноги підкошуються. Але він утримується. І відразу б’є у відповідь.

Кулак Рея влучає просто в адамове яблуко.

В’єтнамець хрипить.

Другий солдат одразу націлює автомат на Рея й тисне на гачок.

— Đừng bắn! Hắn phải sống! (Не стріляти! Він потрібен живий!)

В’єтнамська повертає Рея до реальності. Боєць в оливково-зеленій гімнастерці з вишитою червоною зіркою на комірі сіпає ствол угору — коротка черга розриває ніч, кулі свистять у небо. Решта миттєво опускає зброю.

Як тоді на пустирі біля вогнища — коли кулі самі вирішували, куди летіти.

Рей підіймає погляд до неба і усміхається.

Так ось до чого ти мене готував.

Від удару прикладом у спину, а потім по пораненій нозі Рей падає на коліна, дивлячись просто в автоматне дуло. З розбитої губи тече кров, права щока швидко набрякає, а обличчя кривиться шаленою, переможною гримасою. Він важко дихає, дивлячись на переляканих солдатів.

Я точно наробив галасу. Справа за Томом.

***

Різкий звук, мов тріск сухих бамбукових стебел, вривається з темряви й так само швидко гасне в нічному гомоні.

Том підхоплюється.

АК-47.

— Рей!

Десь осторонь лунають приглушені голоси й ще один короткий постріл.

Поки Том шукає очима карабін, старий кхмер виникає перед ним нізвідки. Його очі в темряві блищать, як у дикого звіра. Він коротко, але безапеляційно хитає головою й робить різкий жест рукою вниз.

Том відчуває, як важка, зашкарубла долоня Чантри залізною хваткою лягає йому на плече й притискає до землі з такою силою, що в нього хрускають суглоби.

— ស្ងាត់! (Тихо!) — шипить старий. — អ្នកនឹងសម្លាប់យើងទាំងអស់គ្នា។ (Ти вб’єш нас усіх.)

Кімі чіпляється за Тома обома руками. Її очі величезні, повні жаху. Вона не промовляє ні слова — лише тримає його, благаючи поглядом залишитися.

— រហ័សៗ! ប្រមូលវត្ថុហើយលាក់ខ្លួន។ (Швидко збирайте речі й сховайтеся.)

Потім показує пальцем на себе.

— ខ្ញុំនឹងទៅតាមសម្លេងកាំភ្លើង។ (Я піду на постріли.)

Том киває у відповідь і швидко збирає речі. Його рухи точні, наче по нотах.

Я що, знаю кхмерську? Чи це просто інстинкт?

Не встигає оговтатися, як вони вже пробираються крізь хащі.

— ទីនេះ។ (Тут.) — Чантра зупиняється.

Це природна заглибина серед дикого вапняку, що вріс у джунглі Лаосу. Каміння, вкрите товстим оксамитовим шаром вічнозеленого моху, утворює ідеальний грот.

Простір виявляється напрочуд затишним. Ніша в скелі достатньо широка, щоб двоє людей могли сидіти пліч-о-пліч, розчинившись у густій тіні. Кам’яні стіни надійно прикривають спини й відсікають усе, що може загрожувати ззовні.

Паща дихає вологою прохолодою: землі, столітніми ліанами та мокрою корою.

Перед входом розрісся кущ гігантського таро. Його глянцеві темно-зелені листки, схожі на слонячі вуха, важко звисають на товстих м’ясистих стеблах.

Кхмер кидає речі в схованку, залишаючи при собі лише дао.

— បើខ្ញុំមិនត្រឡប់មកវិញនៅពេលព្រលឹមទេ — ចូលទៅភាគខាងជើងដោយគ្មានខ្ញុំ។ (Якщо не повернуся до світанку — йдіть на північ без мене.)

Кімі обіймає батька, її погляд відповідає замість слів.

Старий майже беззвучно зникає між деревами. Том заштовхує Кімі вглиб прохолодного грота й надрізає товсті стебла таро. Велетенські листки із шелестом сходяться, перекриваючи вхід. Зелена стіна змикається, залишаючи їх удвох у повній темряві та заціпенінні.

Чантра рухається крізь ніч, мов тінь.

Не біжить. Біжить тільки дурень.

Він ковзає між деревами повільно, майже нечутно, тримаючись нижче лінії папороті. Кожен крок вивірений. Кожна гілка, кожен корінь помічені ще до того, як стопа торкається землі.

Пострілів більше немає. Лише далекі голоси. За кілька хвилин він бачить сріблястий відблиск води.

Струмок.

Чантра відразу лягає у високу траву на схилі й завмирає.

Унизу рухаються люди. Четверо в’єтнамців. Місяць виринає з-за хмар — і Чантра бачить автомати, рюкзаки, широкі полотняні капелюхи.