Незабаром

... 

Рей ішов, не відчуваючи ніг — затерплих, чужих, таких, що несли його самі по собі. Спека вичавлювала з тіла останні сили. Але мозок працював з тією дивною, майже болісною ясністю, що приходить, коли тілу вже нічого не залишилось.

Попереду стрімко крокував Чантра. Старий ішов так легко, наче цей зарослий насип був порожнім Гранд-Конкорсом далеко за північ — у рідному Бронксі, який Рей залишив десь у зовсім іншому житті. Ані сандалі, вирізані з автомобільних шин, ані масивний рюкзак, що глухо гупав за плечима, не могли вповільнити його ходу.

Позаду ледве чутно лунали голоси Тома й Кімі. Рей не розбирав слів — лише саму інтонацію та час від часу її м'який сміх.

Нью-Йорк нагадав про себе без попередження. Не той із листівок. Не Манхеттен. А Бронкс — задимлений, гарячий, затиснутий між цегляними коробками, де день і ніч вили сирени, а повітря наскрізь просочилося бензином, дешевим тютюном і запахом смаженої цибулі.

Якби я народився біля цієї річки? Як би мене назвали батьки?

Рей сам не помітив, як озвався вголос:

— Томе… а якби ти народився серед цих джунглів — яке б у тебе було ім’я?

Том кілька секунд ішов мовчки, переступаючи через прогнилі шпали.

— Ніколи про таке не думав.

— Ось тобі й нагода. Ну то як?

Том хмикнув.

— Тигр. Або Хоробрий.

Рей криво всміхнувся.

— Скромно.

Позаду тихо засміялася Кімі.

— А твоє? — запитав Том.

Рей на мить задумався.

— Удача. Або Талант. — Він озирнувся на Кімі: — Як це буде кхмерською?

Вона подумала секунду.

— Самнанг.

— Самнанг… — тихо повторив Рей, ніби пробував це ім’я на смак.

Цікаво, чим би я тут займався... Точно не бринчав би на дешевій гітарі в задушливому гаражі. Не писав би віршів, які майже ніхто не читав. Не слухав би The Kingsmen крізь тріск поганих колонок і не мріяв про сцену.

Натомість читав би джунглі по слідах і запахах. Ловив би рибу в каламутному Меконгу. Міняв би здобич на французьке золото. Носив би вицвілу краму замість шкіряної куртки, а руки пахли б не сигаретами, а річковим мулом, димом багаття й сушеною рибою.

І, чорт забирай… у цьому була якась дивна магія.

Рей скривився й на ходу поправив дерев’яну сандалію, що вже стерла п’яту майже до крові.

Деякі речі однакові скрізь.

Попереду Чантра відсунув важку гілку й навіть не озирнувся. Він просто знав, що за ним ідуть. Позаду Том щось сказав Кімі, і та тихо засміялася.

Рей почув цей сміх, і в його розігрітій голові сформувалася нова думка:

А тут люди дихають вільніше, ніж у великих містах. Не легше. Не безпечніше. Саме вільніше.

Бо джунглі, попри всю свою жорстокість, чесні. Якщо тигр голодний — він іде вбивати. Якщо змія отруйна — її укус смертельний. Якщо річка хоче тебе забрати — вона не прикидається твоїм другом. Тут небезпека не ховається за дорогими костюмами, красивими словами й фальшивими обличчями.

Тут я завжди знаю, де ворог. Чую його у тріску сухої гілки. Бачу в ледь помітному русі трави. Відчуваю в раптовій тиші.

А місто?.. Де тобі вискалюються в очі, тиснуть руку, називають братом, а потім продають за долари, жінку або місце ближче до начальства? Бронкс був брехливішим за будь-які хащі Індокитаю.

— Томе… де, по-твоєму, людині легше здохнути? Серед кукурудзи в Айові — чи тут?

Том фиркнув — коротко, майже болісно.

— В Айові теж було не солодко.

— І все ж. — Рей не відпускав. — Кукурудза чи джунглі? Чи це для тебе занадто важкий вибір?

Том мовчав трохи довше, ніж потрібно для простої відповіді.

— Найважче, — сказав він нарешті, — залишитися собою серед людей, які щодня вчать тебе бути кимось іншим.

Рей не відповів. Він чекав звичних скарг — а отримав щось таке, від чого не відмахнешся. Зробив ковток з фляги, яку йому кинув Чантра. Вода була тепла, з нудотним присмаком підігрітого металу.

Обернувся і протягнув її Тому.

— Звідки в Айові філософи?

Том узяв флягу й нічого не відповів. Мабуть, тому що це вже не було питанням.

Попереду пролунала хрипка лайка кхмерською — Чантра перечепився через криву шпалу.

Рей ковзнув поглядом уперед — і завмер. Біля насипу, серед гігантських папоротей, стояв паровоз. Іржавий, німий, поглинутий зеленим морем. Із розбитої кабіни, пробивши дах, тяглося до сонця молоде дерево. А закопчена труба дивилася в небо з тією гідністю, що лишається речам, котрі вже нікуди не поспішають.

Рей сам не помітив, як уповільнив крок.

— Томе… — у його голосі вже не було іронії, лише втомлена веселість людини, яка раптом побачила абсурд посеред пекла. — Схоже, французи загубили свій трактор. Полагодиш? Бо я, чесно кажучи, вже задовбався йти пішки.

Уривок із 22-го розділу, який незабаром буде доступний для читання. Додавайте книгу в бібліотеку, щоб не пропустити.