Розділ 22. Крок у тінь

Вечір тільки починав опускатися на острови. Сонце, вже червоне й важке, повільно занурювалося за верхівки дерев на західному березі. Небо ще не потемніло, але над Меконгом уже піднявся густий, молочно-білий туман, який м’яко застилав протоки й ховав силуети островів.

Чантра різко відштовхнувся паєм — довгим веслом, і човен повільно рушив уперед. Стара довбанка, куплена за копійки в рибалки, тихо ковзнула у туман. Четверо майже не дихали. Навіть Рей, зазвичай балакучий, тепер лише важко сопів, стискаючи борти човна руками.

Вода була густою, темною, з червонуватими відблисками призахідного сонця. Човен безшумно розрізав туман, залишаючи за собою ледь помітний слід, який одразу розчинявся в білій пелені. Чантра стояв на кормі — зосереджений, мовчазний, як мисливець, що знає: один зайвий звук може всім коштувати життя.

Кімі сиділа між Томом і батьком.

У густому тумані Том відчував незвичне тепло — чи то від вологого повітря, чи від близькості її тіла. Він прислухався до гомону джунглів. У такі миті слова ставали зайвими, навіть небезпечними.

Птахи на березі теж стихли.

Довбанку різко хитнуло. 

Щось важке й беззвучне вдарило знизу в борт. І з берега, з пронизливим криком, зграя рвонула просто неба.

Кімі скрикнула й полетіла вперед. Том підхопив її обома руками, раніше, ніж устиг зрозуміти, що робить.

Вони завмерли.

Обличчя до обличчя. Вона вхопилась за його сорочку.

— Вибач… — прошепотіла Кімі гарячим подихом йому в шию.

Том лише міцніше притримав її, поки човен вирівнявся. Кімі повільно повернулася на місце. Але не одразу.

Коли ніс довбанки нарешті м’яко ткнувся в зарослий очеретом правий берег, уже майже стемніло. Вони вийшли по коліна у теплу, каламутну воду. Чантра сам пробив дно човна кількома точними, безжальними ударами ножа. Довбанка, булькаючи, неспішно занурювалася, поки не зникала в темній воді.

На березі Чантра швидко розв’язав рюкзак і кинув Тому та Рею їхні військові черевики.

— ប្តូរស្បែកជើង។ (Перевзувайтеся.) — сказав він тихо.

Кімі відразу переклала:

— Взувати.

Том і Рей нарешті позбулися незручних дерев’яних сандалій. Чантра порвав стару тканину і допоміг щільно обмотати підошви тропічних черевиків.

— ត្រូវរុំជើងដោយក្រណាត់។ ដើម្បីមិនឲ្យទុកស្នាមជើង។ (Треба обмотати ганчір’ям. Щоб не залишати слідів.) — додав він.

Коли вони були готові, Чантра підняв руку, прислухаючись до вечірнього лісу. Темрява і туман навколо них густішали, ховаючи їх від усього світу.

— យើងត្រៀមចេញដំណើរទៅមុខហើយ។ ព្រៃងងឹតពេលយប់មិនអត់ធ្មត់អ្នកខ្សោយទេ។ (Готові йти далі. Нічні джунглі не терплять слабких.)

— Далі складно, — знову переклала Кімі.

Не чекаючи відповіді, Чантра рушив. Вони — за ним.

Чорнота швидко проковтнула їх.

Джунглі вночі були іншим світом. Вони не просто стояли стіною — вони дихали. Важко, волого й гаряче. Повітря заповнювало легені густим, липким киселем, а темрява між деревами постійно рухалася.

Обмотані ганчір’ям військові черевики Тома й Рея майже беззвучно ступали по гнилому листю й мокрому корінню. Рей ішов, міцно стиснувши щелепи. Кожна вибоїна, кожен прихований під шаром багнюки корінь віддавався пульсуючим болем у його пораненій нозі. Піт стікав по скронях, змішуючись із брудом, але він уперто мовчав, не дозволяючи собі жодного звуку.

Поруч, майже плече в плече, рухалися Том і Кімі. Коли вона перечіплювалася об ліани чи слизьке коріння, він підтримував її за лікоть, не даючи впасти.

Попереду, наче безтілесна тінь, рухався Чантра. Його важкий дао ритмічно злітав і падав, іноді ловлячи слабке місячне сяйво, що пробивалося крізь крони. Приглушені удари розсікали молодий бамбук, ліани й колючі зарості, які раз у раз чіплялися за одяг. Старий не просто прокладав шлях — він відчував ліс, читав його дихання, оминаючи невидимі пастки.

Навколо все шурхотіло, пищало й тріщало. Ніхто не скаржився. Сумніви і страх затонули разом із довбанкою. Залишився лише морок і важке хрипке дихання людей, що йшли вперед.

Час зав'яз, і разом із ним танули сили. Вони рухалися крізь темряву так повільно, що здавалося — стоять на місці. Рей, Том і Кімі відставали. Чантра відразу це відчув і, побачивши невелику галявину серед масивних янгів, чиї велетенські крони підпирали нічне небо, зупинився. Він підняв руку. Дочекався, поки всі підтягнуться. І коротко наказав:

— សម្រាក (Відпочиваємо.)

Кімі навіть не стала перекладати. Хлопці й так усе зрозуміли.

Вони впали на землю, як підстрелені.

Рей важко осів на вивернуте, вкрите мохом коріння янга. Одразу витягнув поранену ногу й тихо застогнав крізь стиснуті зуби. Витер об сорочку мокрі від поту долоні. Дістав із кишені рюкзака тонкий пакетик порошкового напою, розірвав фольгу зубами й висипав солодку пилюку просто в рот. Маса миттєво злиплася на язиці — і за кілька секунд мозок накрила хвиля. Відчуття дитячого щастя.

Він глянув на Тома. Той важко сперся спиною об стовбур. Кімі сіла поруч — так близько, що їхні плечі торкалися.

Том намацав у рюкзаку брикет армійських галет і розламав його навпіл. Хрускіт у нічній тиші пролунав неприродно голосно — клацнув, як затвор перед пострілом. Одну половину він простягнув Кімі й одразу вп’явся зубами в іншу.

— Кинь мені воду, — прохрипів Рей.

Не випускаючи галету з рота, Том перекинув йому флягу.

Колодязна вода з селища була чистою, майже солодкою — без того їдкого, хімічного присмаку йодних таблеток, до якого вони вже звикли. Рей пив жадібно, але обережно, щоб вода не пішла носом. Кілька ковтків швидко повернули його до життя. Він витер підборіддя тильним боком долоні й простягнув флягу Чантрі.

Старий узяв її з легким кивком. Пив мало — майже символічно, радше з поваги до самого жесту.

Рей слабко посміхнувся. Дістав ще один пакетик «джусу» і підняв його вгору, потім підборіддям показав на Тома, який жував крекери. Старий подивився секунду. Кивнув на галети.