Розділ 21. Острови забутих рейок

Човен Річкового Змія м’яко тикається у старий французький причал Дон Кхона. Дерево скрипить, наче зітхає з полегшенням.

Над островами тремтить розпечене повітря. Здається, навіть небо тут пітніє.

Змій не каже ні слова. Коротко, майже непомітно киває Чантрі. Угода виконана.

Том зістрибує першим. Мокрі, порослі мохом дошки пружно прогинаються під ногами. Ноги після довгого лежання під брезентом слухаються погано — наче узяті напрокат, але ще тримають.

Рей вибирається важко, спираючись на плече Кімі. Хоча він не раз прокручував цей рух у голові, усе одно виходить незграбно: нога підгинається, він хапається за борт. Том підхоплює його й допомагає стати на дошки причалу. Потім мовчки, не запитуючи, простягає руку Кімі. Вона сама легко зіскакує й відходить убік.

Чантра залишається останнім. Він не поспішає. Перекидає на причал речі. Потім перестрибує сам.

Змій сидить на кормі, поклавши жердину впоперек колін. Чантра ступає ближче до нього і дістає з-за пазухи маленький полотняний мішечок. Розв’язує мотузку.

На його темній долоні блищать золоті наполеондори.

Річковий Змій не поспішає брати монети. Дивиться на золото так, як дивляться на щось добре знайоме і давно позбавлене влади дивувати. Потім бере сухою рукою і ховає в складках одягу.

— គ្រប់យ៉ាងគឺដូចដែលបានព្រមព្រៀងគ្នា។ ខ្ញុំសង្ឃឹមថា នេះជាការតបស្នងដ៏សមរម្យហើយណា?‌ (Усе як домовлялись, — промовляє Чантра. — Сподіваюсь, це гідна оплата?)

Змій дивиться на Чантру. Кутик його потрісканих губ ледь сіпається.

— នៅពេលសន្តិភាព មនុស្សរាប់លុយ។ នៅពេលសង្គ្រាម គេរាប់តែអ្នកដែលនៅសល់អាចជួយបាន។ (У мирний час люди рахують гроші. На війні — тих, кого ще можна врятувати.)

Жердина шкрябає дно річки. І човен безшумно відходить від причалу, майже одразу розчинившись серед зелених проток.

Чантра ще мить стоїть на причалі. Дивиться туди, де вода вже зімкнулася. Потім бере свою торбу. Рушає.

Рей, Том і Кімі мовчки підхоплюють залишок речей й прямують за ним. Не тому, що він наказує. Іншого шляху в них однаково немає.

— Звідки в твого батька золоті монети? — питає Том у Кімі.

Вона не відповідає одразу. Дивиться убік — туди, де між пальмами блищить вода.

— Батько казав: папір згорить. Золото — ні.

— Я розумію, що монети краще за папір. Та він мисливець на тварин, а не на скарби?

— Батько міняти здобич на монети французів.

Том замислюється.

— Хотіли рятувати тебе, а вийшло навпаки…

— Мене вчити… золото легше, ніж мрець на душі.

Том не знаходить, що відповісти.

Крізь пальмовий підлісок вони виходять на насип.

Французька вузькоколійка — прокладена ще на початку століття, щоб обходити пороги Меконгу — тягнеться між деревами, які вже давно забули, що ростуть на чужому. Подекуди з трави проступають іржаві рейки. Джунглі поглинають їх повільно і без поспіху — так само терпляче, як поглинають все інше.

Рей іде спритніше, ніж можна чекати від пораненого. Але іноді — на якусь секунду, на один необережний крок — біль прориває контроль. Ступивши на трухляву шпалу, він стримано кривиться і одразу випростується, ніби нічого не було.

Рей повільно озирається на насип і зелену стіну джунглів по обидва боки. Ці колії — як надгробок імперії, думає він. Французи хотіли прокласти шлях крізь джунглі. А тепер джунглі прокладають шлях крізь них.

Чантра йде попереду. Піт стікає по спині під сорочкою. Він навіть не намагається витерти його. Старий насип повільно тягнеться крізь зарості. Десь у траві під ногами хрускає прогнила шпала.

Попереду мерехтить біле марево.

Чантра машинально торкається крізь сорочку монет. Золота залишилося менше, ніж учора.

Що я роблю?

Крокує, але думки все одно повертаються до одного.

Чужинці. Білі хлопці, які ще кілька днів тому були ворогами. Я міг би залишити їх джунглям, пройти повз. Міг би сказати: Це не моя війна. Життя не раз доводило: добро дешевим не буває. За ці монети я міг купити буйвола. Землю. Дах. Нове життя. А не рятувати двох незнайомців.

Чантра дивиться через плече на Тома і Рея. Сонце, річковий бруд і безсонні ночі давно стерли з них Америку.

Рей тримається краще, ніж мав би. Мабуть, трави. Або молодість.

Він тихо зітхає.

Певно, я старий дурень. Кожен чіпляється за своє: за рис, за дітей, за золото, за шанс дожити до ранку. А я? Витрачаю останнє.

Перед очима знову постають хлопці біля пастки: закривавлені, виснажені, з очима, у яких страх ще не переміг бажання жити. Потім — погляд Кімі, коли вона перев’язувала Рея. Той короткий, зосереджений погляд жінки, яка вже бачила смерть і все одно не дозволяє їй забрати ще когось. І разом із тим поглядом повертається він сам — молодий, з серцем, яке ще вірило, що світ може бути добрим.

Колись я теж був чужинцем.

Пішов у Камбоджу з торбою за плечима й кількома словами чужої мови. Мріяв заробити трохи грошей на лісопильнях, а знайшов жінку, поруч із якою вперше перестав почуватися чужим…

«КРААА-ААК!»
Хрипкий крик над головою, наче застереження. Гарячий вітер прокочується верхівками дерев, збурюючи зелені хвилі. Чантра на мить зупиняється, прислухаючись, ніби птах гукає саме його.

Йде далі.

А що буде потім? Коли доведу їх до своїх? Коли Том і Рей підуть?

Піти до сестри? У Донсадам? У селище, де я народився.

Тридцять років…

Тридцять років, як я пішов звідти хлопцем, що мріяв заробити грошей і повернутись господарем. А повертаюсь… ким? Старим утікачем. Чоловіком, що втратив усе, окрім власної впертості. Чоловіком, що ховає в грудях порожнечу, як старий глечик без води.

Чи готовий я зустріти своє минуле?

Від цієї думки в грудях стає важко. Перед ним крізь листя пробивається вузький промінь. У ньому танцює пил, кожна порошинка окремо.