Розділ 21. Острови забутих рейок

Човен Річкового Змія м’яко ткнувся у старий французький причал Дон Кхона. Дерево скрипнуло, наче зітхнуло з полегшенням.

Над островами тремтіло розпечене повітря. Здавалося, навіть небо тут пітніло.

Змій не сказав ні слова. Просто кивнув Чантрі — коротко, майже непомітно. Угода була виконана.

Том зістрибнув першим. Мокрі, порослі мохом дошки пружно прогнулися під ногами. Ноги після довгого лежання під брезентом слухалися погано — як чужі, узяті напрокат.

Рей виліз важче. Спирався на плече Кімі так, ніби вже кілька годин репетирував цей рух і все одно не вийшло як треба. Том спочатку підхопив його, потім простягнув руку Кімі — мовчки, не запитуючи — і підхопив її під лікоть з іншого боку. Вона вийшла з-під його руки і відступила убік.

Чантра залишився останнім. Він не поспішав. Перекинув на причал речі. Потім перестрибнув сам.

Змій сидів на кормі, поклавши жердину впоперек колін. Чантра ступив ближче до нього і дістав з-за пазухи маленький полотняний мішечок. Розв’язав мотузку.

На його темній долоні блиснули золоті наполеондори.

Річковий Змій не поспішав брати монети. Дивився на золото так, як дивляться на щось добре знайоме і давно позбавлене влади дивувати. Потім узяв сухою рукою і сховав у складках одягу.

— ដូចដែលបានตกลง។ នេះគ្រប់គ្រាន់ទេ? (Як і домовлялись. Цього вистачить?) —запитав Чантра.

Змій глянув на Чантру. Кутик його потрісканих губ ледь сіпнувся.

— នៅពេលសន្តិភាព មនុស្សរាប់លុយ។ នៅពេលសង្គ្រាម គេរាប់តែអ្នកដែលនៅសល់អាចជួយបាន។ (У мирний час люди рахують гроші. На війні — тих, кого ще можна врятувати.)

Жердина шкрябнула дно річки. І човен безшумно відійшов від причалу, майже одразу розчинившись серед зелених проток.

Чантра ще мить стояв на причалі. Дивився туди, де вода вже зімкнулася. Потім узяв свою торбу. Рушив.

Рей, Том і Кімі мовчки підхопили речі й рушили за ним. Не тому, що він наказав. Іншого шляху в них однаково не було.

— Звідки в твого батька золоті монети? — запитав Том у Кімі.

Вона не відповіла одразу. Подивилась убік — туди, де між пальмами блищала вода.

— Батько казав: папір згорить. Золото — ні.

— Я розумію, що монети краще за папір. Та він мисливець на тварин, а не на скарби?

— Батько міняти здобич на монети французів.

Том замислився.

— Хотіли рятувати тебе, а вийшло навпаки…

— Мене вчити… золото легше, ніж мрець на душі.

Том не знайшов, що відповісти.

Крізь пальмовий підлісок вони вийшли на насип.

Французька вузькоколійка — прокладена ще на початку століття, щоб обходити пороги Меконгу — тягнулася між деревами, які вже давно забули, що ростуть на чужому. Подекуди з трави проступали іржаві рейки. Джунглі поглинали їх повільно і без поспіху — так само терпляче, як поглинали все інше.

Рей ішов спритніше, ніж можна було чекати від пораненого. Але іноді — на якусь секунду, на один необережний крок — біль проривався крізь контроль. Ступивши на трухляву шпалу, він стримано скривився і одразу випростався, ніби нічого не було.

Рей повільно озирнувся на насип і зелену стіну джунглів по обидва боки й сказав:

— Красиво.

Як надгробок імперії.

Чантра йшов попереду. Піт стікав по спині під сорочкою. Він навіть не намагався витерти його. Старий насип повільно тягнувся крізь зарості. Десь у траві під ногами хруснула прогнила шпала. Попереду тремтіло біле марево спеки.

Чантра машинально торкнувся крізь сорочку монет. Золота залишилося менше, ніж учора.

Що я роблю? Крок за кроком, а думки все одно поверталися до одного.

Чужинці. Білі хлопці, які ще кілька днів тому були ворогами. Я міг би залишити їх джунглям, пройти повз. Міг би сказати: Це не моя війна. Життя не раз доводило: добро дешевим не буває. За ці монети я міг купити буйвола. Землю. Дах. Нове життя. А не рятувати двох незнайомців.

Чантра глянув через плече на Тома і Рея. Сонце, річковий бруд і безсонні ночі давно стерли з них Америку.

Рей тримається краще, ніж мав би. Мабуть, трави. А може, просто молодість.

Він тихо зітхнув.

Певно, я старий дурень. Кожен чіпляється за своє: за рис, за дітей, за золото, за шанс дожити до ранку. А я? Витрачаю останнє.

Перед очима знову постали хлопці біля пастки: закривавлені, виснажені, з очима, у яких страх ще не переміг бажання жити. Потім — погляд Кімі, коли вона перев'язувала Рея. Той короткий, зосереджений погляд жінки, яка вже бачила смерть і все одно не дозволяє їй забрати ще когось.

І разом із тим поглядом повернувся він сам — молодий, з серцем, яке ще вірило, що світ може бути добрим.

Колись я теж був чужинцем.

Пішов у Камбоджу з торбою за плечима й кількома словами чужої мови. Мріяв заробити трохи грошей на лісопильнях, а знайшов жінку, поруч із якою вперше перестав почуватися чужим…

Десь над головою різко скрикнув птах — коротко, наче попередження. Листя на верхівках дерев тремтіло від гарячого вітру, і Чантра на мить зупинився, прислухаючись, ніби той крик був адресований саме йому.

А що буде потім? Коли доведу їх до своїх? Коли Том і Рей підуть?

Піти до сестри. У Донсадам. У селище, де я народився.

Тридцять років. Тридцять років, як я пішов звідти хлопцем, що мріяв заробити грошей і повернутись господарем. А повертаюсь… ким? Старим утікачем. Чоловіком, що втратив усе, окрім власної впертості. Чоловіком, що ховає в грудях порожнечу, як старий глечик без води.

Чи готовий я зустріти своє минуле?

Від цієї думки в грудях стало важко.

Чи впізнає мене сестра? Чи жива вона взагалі? Чи стоїть ще наша стара хата на палях біля води? Чи пам'ятає хтось хлопця, який колись поїхав шукати кращого для себе й зник на пів життя?

Він уявив, як заходить у селище. Стомлене обличчя. З порожніми руками. Лише війна за спиною.