Розділ 19. Спогади у темряві

Час тягнувся. Година — може, дві.

Темрява під брезентом тиснула, як додатковий вантаж.

Повітря, чуже — давно видихнуте тхнуло рибою й мулом, застрягало в горлі. 

Том дихав — уривчасто, як після бігу.

Піт липнув до шкіри.

Ще трохи тиші — і можна було б збожеволіти. Рей заговорив першим.

— Чуєш…

Том повернув голову.

— Так.

Рей говорив тихо — у такт хвилям.

— Це вже не вперше, коли я лежу наче у труні й думаю, чи доживу до ранку. Колись саме так я лежав у багажнику «Б’юїка».

— Ти? В багажнику? Навіть не сумніваюся. Давно це було?

— Ще підлітком ми з хлопцями збиралися в гаражі й намагалися вичавити з дешевих гітар такий самий брудний і дикий звук, як у The Kingsmen. Але як перетворити те лайно, яке ми грали, на справжню бунтарську музику? Справа не в умінні — вміли. Та між нами й тим звуком стояли кілька сотень доларів і один пристойний підсилювач. А кишенькових вистачало лише на медіатори — й то не завжди. 

Саме тоді я вигадав аферу зі сріблом — коли помітив, що ціна на срібло росте швидше, ніж вартість паперового долара. А кожна монета «Морган» або «Мирний» важила майже унцію. Ми влаштували справжнє полювання на них.

У нас була купа схем, як «чесно» обміняти паперовий сертифікат на срібну монету. Найприбутковішою була «Шкільна столова» — справжня срібна копальня. Під час обіду молодші школяри несли мені срібні монети нескінченним потоком. Я був королем обмінних операцій.

Рей поворухнувся, розминаючи затерплу руку.

— Знаєш, на що міняв?

Том знизав плечима.

— Не знаю. Цигарки? Жуйки? Може талони на обід? 

— На такий самий папірець номіналом в один долар. Куди без нього. І шкільний кекс на додачу. Шматок тіста. Ми викачували монети з молодших, як насос воду з колодязя.

Том пирхнув.

— І ти просто… збирав їх?

— Ага, просто. Потім раз на місяць здавали зібране срібло ювелірам, маючи з кожного долара півтора, а то й два. Ми заробляли більше, ніж мій батько на заводі. І цього мало б вистачити, щоб оплатити квиток у світ великого року.

Хвиля вдарила об борт, човен здригнувся.

Рей на мить замовк.

— І от тоді я зробив помилку.

— Яку?

— Почав вірити, що я розумніший за всіх. І це була не єдина моя огріха.

Рей знову затих.

Кілька секунд було чути лише плескіт води.

— Бронкс ніколи не прощає успіху…

Він ковтнув.

— Як гадаєш, Томе, цей старий Змій везе нас за золото чи йому потрібні наші душі?

Хвиля накотилася на борт, і човен повільно похилився.

Том напружився, глянув недовірливо на Рея і запитав:

— В тебе від спеки зовсім мізки потекли? Краще розповідай, як ти опинився в багажнику.

Рей гірко хмикнув — і в темряві на мить зблиснули його зуби.

— Знаєш, Том, найсмішніше те, що я опинився в тому багажнику через одну хвойду…

Його голос став сухим.

— Мені тоді було шістнадцять. Те, що я вважав себе найрозумнішим підлітком у Бронксі, було не єдиним слабким місцем — а ще дівчата. Як же її звали?… Марія? Роза? Не пам'ятаю точно. Але обличчя, постать — як у Клаудії Кардінале з фільму Фелліні. Та сама копиця темного волосся, ті самі розкосі очі, від яких тіло раптом зраджує тебе. Ну, ти мене розумієш... Шістнадцять років. Гормони замість мізків.

Він знову замовк, прислухаючись до скрипу керма «Річкового Змія», що підрулював у воді.

Том посміхнувся:

— Твоя слабкість до дівчат не новина для мене. Ну і що далі?

Човен знову штовхнуло.

— А далі була фатальна зустріч, яка мене багато чому навчила.

Рей зітхнув:

— Посміхнулася мені тією самою посмішкою Кардінале… Коли заговорила зі мною в барі, я ледь не захлинувся коктейлем. Ми проговорили майже всю ніч. Вона була старша за мене, тож я ні на що навіть не сподівався. Але ця дивовижна дівчина призначила мені зустріч наступного дня біля кінотеатру на Гранд-Конкорс.

Рей тихо видихнув.

— І я… — він засміявся, — готувався, як на власне весілля. Вичистив черевики до блиску, набризкався батьковим одеколоном, навіть квіти купив.

Його сміх поступово розчинився в темряві.

— Вона прийшла. Запізнилася рівно настільки, щоб я встиг почати хвилюватися. І знову — та сама усмішка, від якої в голові стає порожньо. Підійшла ближче, ніж дозволяє пристойність… і тоді я вже не чув слів, лише її голос: м’який, теплий, мов обіцянка. «Знаєш, котику, в мене нема настрою сьогодні дивитись кіно, ходімо до мене».

Котику!?

І ось тут елементарно — включи голову, Рею, але ні… Побіг за нею як кролик. Щойно ми звернули за ріг, у тінь, одразу нізвідки виринув чорний «Б’юїк» і різко загальмував біля нас. Усе відбувалося швидше, ніж встигаєш подумати: кулак у лице, удар у живіт, повітря зникає. Тебе складають навпіл, як старий килим, і кидають до багажника. Єдине, на що я спромігся, — вилаятися…

Ще одна хвиля. Човен скрипнув.

Кришка багажника ще не встигла опуститися, а вона вже відійшла на крок. Дістала сигарету. Запалила — без поспіху. Без жодного погляду в мій бік, ніби пакувала валізу. Лише коли полум'я запальнички на мить вихопило її обличчя з темряви… я побачив пастку — красиву обгортку для італійської петлі. Дивився на неї й розумів: підійшла б вона до мене вдруге — вчинив би так само.

Метал грюкнув, і світ зник.

Як зараз.

Рей заплющив очі і глухо вдарив кулаком по дошці. Човен важко зітхнув під ними.

— І найгірше — не те, що тебе б’ють. Найгірше — мить, коли розумієш: усе було брехнею. Кожен погляд. Кожне слово. Кожна усмішка.

Лежиш у багажнику. Вдихаєш змішані запахи бензину, металу й розпеченої гуми, а навколо темрява — така сама, як тут… тільки без річки. А ще ти та твої думки. Одне питання: «Як я міг бути таким дурнем?»

Рей перевів подих:

— Ось так я і опинився там. Повірив у п’єсу, яку для мене розіграли.