Розділ 18. Річковий Змій

Ранок у центрі пхуму зустрів їх важким, вологим повітрям і гулом комах, що вже змагалися за право вкусити першими. Маленькі хижаки не знали ні війни, ні втечі — лише жагу крові. І серед цього байдужого світу Том і Рей ішли повільно, майже на автоматі. Недоспана ніч і глечикове вино брали своє. Лише тупий біль у скронях із кожним кроком нагадував: почався ще один день, у якому треба вижити.

Рей першим помітив Чантру. Той стояв біля старости — сухорлявого дідуся, схожого на ожилу статую з Анґкору, чиє обличчя століттями шліфували вітри й піски, лишивши тільки найважливе. Але погляд був занадто дитячий, наче й досі бачив цей світ без війни. Старий носив просту білу сорочку й штани, проте тримався гідно. Здавалося, що навіть кури, які бігали поряд, робили це з його особистого дозволу.

Чантра щось жваво розповідав, його руки літали в повітрі, як у диригента перед оркестром. Потім він сповільнився, витяг із-за пояса маленький шкіряний мішечок і вклав старості в долоню монету, яка на мить блиснула золотом. Той спокійно сховав її у складках одягу й віддячив поклоном.

Рей штовхнув Тома ліктем.

— Наш дідуган не такий простий, — прошепотів він. — Бачив мішечок, Томмі? Твоя майбутня родина явно не бідує.

Том не відповів. Його погляд уже був прикований до Кімі — вона стояла поруч із батьком, притискаючи до грудей охапку одягу. Дівчина теж помітила їх і швидко опустила очі, але Том уже встиг побачити в них те, що так тягнуло його до неї.

Коли вони підійшли ближче, вона стала ще більш схвильованою від цієї зустрічі, та голос залишився рівним:

— Зняти ваш одяг. Одягнути це. Швидко.

Чантра, повернувшись до хлопців, пожвавішав. Особливо коли його погляд упав на Рея — він похлопав того по плечу з таким виглядом, ніби давно чекав саме на нього.

— ឆាប់ៗ បង្កប់ខ្ញុំ! (Швидше, хлопці!) — сказав він, показуючи на охапку одягу й сандалі.

Том нахилився до Кімі й прошепотів: — Ти впевнена?

Вона відповіла тихо, але в її голосі звучала твердість людини, яка не збирається пояснювати двічі:

— Батько купити Річкового Змія. Він везти нас. Частина шляху — по воді. Швидше… безпечніше. Ви виглядати як місцеві. Хоча б здалеку. Інакше — погано.

Рей невдоволено почав переодягатися. Він туго обмотав запрану червоно-білу краму[1] навколо шиї, ховаючи армійський жетон під грубою тканиною, і низько насунув на очі дуон — солом’яний капелюх, перетворюючись із солдата на ще одну непомітну постать серед рисових чеків.

— Що за «Річковий Змій»? — помітно скривившись, запитав він, свердлячи Кімі поглядом.

Вона ледь усміхнулася — самим кутиком губ, ніби посмішка коштувала їй зусиль:

— Власник човна. Місцеві поважати його. Він старий, як річка. Його човен охороняти самі Наги. Кулі боятися Змія.

Рей пирхнув, але очі зацікавлено звузилися.

— Звідки твій тато взяв усе це: одяг, їжу, потертий карабін MAS-36[2]?

Кімі знизала плечима.

— «Наполеони»[3]… робити магія.

Поки вони переодягалися — широкі штани, темні сорочки, сандалі на дерев’яній підошві, що одразу давили на все, що тільки можна, — Чантра й староста все ще говорили. Нарешті батько Кімі низько вклонився і промовив:

— អរគុណ លោកតា។ សូមព្រះជួយការពារភូមិអ្នក។ (Дякую, дідусю. Нехай боги бережуть ваш пхум.)

Староста кивнув у відповідь — коротко, наче поставив печатку.

Чантра обернувся й різко скомандував, показуючи на речі:

— ឆាប់ៗ! យកអស់គ្រប់វត្ថុ! ទូកមិនរង់ចាំយូរទេ! (Швидше! Беріть усі речі! Човен довго чекати не буде!)

Кімі переклала: — Беріть речі. Йти до човна. Нас чекати.

— Та й так уже все ясно… — пробурчав Рей.

Вони слухняно підхопили важкі плетені кошики і поспіхом рушили за Чантрою.

Сонце щойно почало видиратися над верхівками дерев, і ранковий туман палав у його промінні рожевим та золотим — як жар, що ось-ось згасне. Вони йшли вузькою стежкою до причалу, вдихаючи густе повітря: мул, дим від вогнищ, солодкуватий аромат квітів, які розкривалися просто на очах, аби встигнути до спеки. Попереду швидким кроком ішов Чантра, за ним — Кімі. Том, наче заведений, мовчки йшов за нею, застрягши десь у власних думках. Рей ішов останнім і бурчав собі під ніс, що його армійські черевики були в сто разів кращими за ці «сандалі, вигадані хіба що для тортур».

Біля берега, захований густими заростями мангрів, гойдався довгий вузький човен — потемніле від води дерево, обвішане сітками та в’язками сухої трави. Він здавався не збудованим, а вирослим із самої ріки.

На кормі нерухомо сиділа постать, схожа на химеру, витесану з темного каменю. Це був Неак Тонле — Річковий Змій.

Старий не ворушився. Лише очі — гострі, темні, холодні, як у крокодила, що чекає на мілині, — на мить зупинилися на Томі й Реї, зважили їх і, здавалося, вже винесли свій вирок. Він повільно затягнувся самокруткою, і тонка цівка диму розчинилася в ранковому мареві, не залишивши сліду.

Побачивши старого, Том різко зупинився. По спині пробігли мурашки — не від страху, а від того невиразного відчуття, коли розумієш, що перетинаєш якусь межу, повернення за яку вже не буде.

— Це він? — тихо спитав він Кімі. — Річковий Змій?

Рею на мить згадалися кадри з японського фільму, який він бачив у Сайгоні: самотній ронін, що чекає на ворога біля воріт храму. Така ж загрозлива нерухомість, такий же прихований під шкірою спокій, від якого стигне кров у жилах.

— Ронін Куросави, — кинув Рей через плече. — Бачив таке в кіно. Одинак, що втратив свого господаря. Сидить. Чекає. Мовчить... Мені це не подобається. Він точно просто перевізник? Більше схожий на того, хто торгує смертю. 

Кімі мовчки кивнула. Потім обернулася і сказала:

— Швидко. Не стояти.

Стежка розчинилася в дерев’яних дошках причалу, і вони нарешті зупинилися. Темні води Меконгу повільно гойдали човен, підставляючи борти під тихий плескіт річки. Та вся увага Тома й Рея була прикута до постаті на кормі.