Розділ 17. Не той син

— Знаєш… — сказав Рей, дивлячись кудись у бамбукову стіну. — Найсмішніше, що ти хоча б розумієш, чому ти тут.

Том не відповів.

«І добре», — подумав Рей. — «Бо це мене добило б, якби він щось відповів».

Рей потягнувся й узяв свій глечик із залишками теплого вина, провів пальцями по холодній глині.

— У тебе все просто.

— Дівчина.

— Батько.

— Ферма.

— Бажання щось змінити. Побачити світ.

— Причини, про які можна говорити. Ось вони — на поверхні. Хочете — вважайте мене дурнем, але є що є.

Рей томно всміхнувся. — А в мене…

— …В мене їх було забагато, щоб визначити хоча б парочку.

Він зробив ковток і скривився від кислого вина, нервово сіпнувши головою.

— Того дня я повертався з коледжу повільніше, ніж зазвичай. У руці — зошит, списаний нерівними рядками віршів, у голові — мелодія, яку ми щойно вигадали з друзями на репетиції. Вечір ліниво розмазував помаранчеве світло по цегляних будинках. Вулиця жила своїм звичним життям: діти ганяли м’яч, десь лунало радіо, а з відчинених вікон тягнуло запахом смаженої цибулі й дешевого курива.

Я вже майже звернув у свій двір, коли почув голоси.

— Ти чув? — сказав хтось.

— Джуніор іде в армію. В’єтнам.

Слова не одразу склалися в сенс. В’єтнам? Війна? Це звучало як щось далеке, як газетний заголовок, який не має нічого спільного з моїм життям.

Але голоси продовжували — із захватом, із гордістю: — Оце круто. Справжній чоловік. Його батько може пишатися.

— Мій старший брат?

— Його не треба було представляти. Його знали всі. Він був тим, на кого показували пальцем і казали: «Ось так має бути».

— Джуніор. Френк-молодший.

— Батько назвав його своїм ім’ям, ніби вже тоді підписав заповіт: «Це буде мій наступник». І Джуніор справді був… ідеальним. Сильний, мовчазний, з руками, які самі знали, що робити. На заводі Grumman у Квінсі батько був майстром цеху фінальної збірки фюзеляжів. Він міг пальцем показати на будь-яку заклепку в A-6 Intruder і сказати, хто її ставив і чи правильно вона встановлена. А Джуніор… той уже в шістнадцять розбирав і збирав навігаційні системи, ніби це була забавка, якийсь дитячий конструктор.

— Батько дивився на нього так, як ніколи — ні до, ні після — не дивився на мене.

Рей ковтнув, наче в роті пересохло.

— А я… я був тим, хто слухав платівки, писав пісні й мріяв, що колись вийду на сцену. Батько ніколи серйозно не сприймав моє захоплення. Він вважав це «дитячою забавкою». Для нього я завжди був «не той син».

Він на мить замовк, ніби боявся сказати зайве.

— І знаєш, Томмі… я тоді вже відчував, що між нами стіна. Не тому, що Джуніор хотів її збудувати, а тому, що батько поставив нас по різні боки. Він був спадкоємцем, я — тінню. І кожна його перемога була для мене нагадуванням, що я — зайвий у власній родині.

Рей повільно видихнув, ніби намагався втримати слова всередині, приховуючи те, що проривалося назовні.

— Коли Джуніора проводжали, у квартирі було шумно. Батько стояв біля столу, як генерал перед мапою, і говорив гучно, розмахуючи руками. Сусід знизу сміявся. Хтось уже відкрив пляшку. У центрі всього цього — Джуніор.

Старший брат стояв спокійно, трохи усміхаючись, приймаючи на себе цей потік захоплення так, ніби це було щось природне. Наче він завжди знав, що одного дня стане героєм. Його уніформа ще більше додавала пафосу. У кімнаті навіть було чутно запах нової тканини. У ній ти навіть без нагород уже герой.

Пам’ятаю, як він піднявся із-за столу й сказав, що йде рятувати світ. Що хоче бути там, де потрібен. Що хоче виконати обов’язок кожного чоловіка. Батько тільки кивнув — гордий, як ніколи.

Того дня в мене була лише мить, щоб побути з братом наодинці. Та замість обіймів ми жорстко посварилися.

Ми курили між сходами, і в цей момент я зрозумів: він уже там. Не тут, не в кімнаті. Десь далеко, куди я не можу дістатися.

— І ти підеш? — спитав я.

Не знаю, чого я чекав. Може, що він усміхнеться і скаже: «Та ні, Рей, це дурниці». Але він не усміхнувся.

— Піду.

— Ти ідіот, — сказав я йому.

— Ти міг би зробити кар’єру на заводі, тестувати нові системи, робити щось дійсно корисне. Те, що рятує життя. А ти йдеш туди, де в тебе стрілятимуть. За що?

— Ти йдеш туди тільки заради його гордості.

Джуніор подивився на мене спокійно, як завжди. Без злості. Просто сумно. «Рей, — сказав він, — ти ще занадто молодий, щоб зрозуміти. Хтось має бути там. Якщо не я — то хто? Ти?»

— І ось тут я… я просто вибухнув.

— Може, і я. Але принаймні я не вдаю з себе героя тільки тому, що батько так хоче.

Слова посипалися швидше, ніж я хотів. Ніс якусь дурню. Якусь повну хрінь, ніби це могло щось змінити. Говорив, що він просто хоче бути «ідеальним сином». Що батько і так його любить більше. Що йому просто треба ще один привід, щоб усі ним захоплювались.

Він лише курив мовчки. Потім просто загасив недопалок у банці й пішов назад у квартиру. Не сперечався. Без прощання. Просто пішов. Наче вже знає, чим усе закінчиться.

— А я… — я потер лоба, — …і викрикнув услід. Щось типу: «О, герой знайшовся. Думаєш, це кіно?» «Ти навіть гайку без батькового благословення не закрутиш. Війна — це не гра в слухняного хлопчика. Це гра на виживання».

— Кожне моє слово тепер звучить, як постріл.

Рей замовк, різко підняв глечик і зробив довгий ковток.

— Класика, правда? — сказав він занадто легко.

— Посварилися — і все. Драма. Аплодисменти.

Та після тієї сварки ми так більше й не говорили. А через три місяці прийшла телеграма: «Загинув у бою». Більше нічого. Навіть де саме — не написали.

З батьком ми майже не розмовляли. Він просто дивився крізь мене. Ніби я був порожнім місцем на сімейній фотографії. Місцем, де мав стояти Джуніор.

Мати постійно плакала. Гордість за героя вмить зникла, залишаючи лише буденні болючі спогади. А ті, хто декілька місяців тому співали оду герою, стали байдужими.