Розділ 16. Нічні голоси Айови

Очі Рея блиснули в темряві, коли він підняв голову на звук кроків.

— Ну як було? — кинув він, ледь усміхаючись.

Том зачинив за собою двері. Бамбукова стіна тихо скрипнула.

— Ти про що?

 — Не вдавай дурня. Вас не було години три, а то й більше.

Том присів поруч на низьке бамбукове ліжко - кре, не дивлячись на друга.

— Якщо ти про Кімі… Більшу частину часу ми просто сиділи мовчки. Але це було таке мовчання, від якого не хотілося тікати.

Рей скривився, намагаючись зручніше вмостити поранену ногу.

 — Сподіваюсь, це все через стрес. Більшість після таких побачень хваляться перемогами, навіть коли нічого не було. А ти розповідаєш про якусь тишу.

— Можливо, — тихо відповів Том, дивлячись на відблиски місячного світла, що просочувалися крізь щілини. — За цей час, що ми на війні, я звик до постійного галасу. Постріли, крики, гул у голові… А з нею — ніби хтось усе вимкнув. Ми просто були поруч. І цього було достатньо.

Рей хрипко засміявся, але сміх вийшов без звичної легкості.

— О-о-о, друже… Ти влип. І це вже не лікується. Коли двоє дивляться одне на одного й мовчать, бо кожен чекає, що першим заговорить інший — усе, пропав. Потім сидиш такий, із хлопцями, п’єш і скиглиш: «Боже, це була та сама… Кохання на все життя».

Він перевернувся набік, примружився, вдивляючись у Тома, наче чикав від нього виправдання.

— Ти що, пив? — осікся Том.

— Ага. Місцеві пригостили глечиковим вином. Твоє там, праворуч.

— Міг би й відмовитись.

— Звісно міг. Але навіщо? Знак гостинності. Та й де ти бачив собаку з ковбасою на шиї?

— Тобто ти вважаєш, що не буває військового, який би добровільно відмовився від випивки?

— Еге ж… — Рей усміхнувся, але вже за мить його голос став серйозним: — Насправді я тебе розумію. Колись я думав, що слова — моя найкраща зброя. Зацитуєш Шекспіра — і дівчина твоя. А потім збагнув: справжня близькість — це коли тобі не треба красти чужі рядки, щоб заповнити паузу.

Том трохи помовчав. Потім тихо сказав:

— Згоден. Але який перший крок я мав зробити? «Друзі на ніч»? Яка ціна обіцянок, коли завтра нас може не стати? Я навіть не впевнений, чи маю право дивитись їй в очі або торкатися її руки… після всього, що ми зробили з її пхумом.

Рей подивився на нього уважно, без звичної усмішки.

— Знаєш, у чому твоя проблема? Ти солдат до мозку кісток. Забагато думаєш: виживемо — не виживемо. А треба просто жити. Вона дивиться на тебе не як на воїна. Вона дивиться на того, хто весь цей час був поруч. На того, хто здатен її захистити. І повір мені — це дорожче за будь-яку нагороду.

Том нарешті ледь помітно посміхнувся.

— До речі… вона досі в моїй куртці. Кімі в ній така…

— Ну от. А ти кажеш «тиша». Куртка — це вже майже обручка в наших умовах, — Рей перевернувся на спину, підклав долоні під голову й розкинув лікті в сторони, замислено дивлячись на стелю. — Завтра війна знову заявить про себе. А сьогодні… просто порадій, що знайшов ту, з ким можна разом помовчати.

Том ліг на своє ліжко, — яке тихо закрихкотіло під його вагою, узяв глечик з вином, який залишив йому Рей, потягнув напій крізь трубочки й запитав:

— Чому ти тут?

— Мабуть, тому що піддався на маніпуляції друга й вирішив допомогти йому.

— Та ні, я питаю про війну. Ти ж навчався у коледжі, мав відстрочку?

Рей повільно підвівся з ліжка, не встаючи, лише сперся плечем на холодну стіну. Його голос був тихим, але в ньому відчувалася вага прожитих днів:

— Про війну? Я майже щодня ставлю собі це запитання. Але відповіді досі немає. Ах, і на жаль… — він повернув голову й глянув на Тома так, ніби бачив його вперше. — Та й ти сам міг не йти. Батько — власник ферми, у тебе бронь II-C, статус «незамінного». Твоє майбутнє давно прописане в бушелях кукурудзи.

Рей усміхнувся, але то була усмішка з гіркою іронією.

— Знаєш, Рею, — Том заплющив очі і глибоко вдихнув, — іноді я відчуваю не запах цієї гнилої джунглевої вологи, а аромат свіжозораної землі в Айові. Так, ти правий: у нашої родини чотириста акрів чорнозему, «чорного золота». Батько завжди казав: земля — єдина правда, яка не зрадить. Але чи хотів я такого майбутнього для себе?

А ще була Емілі…

Я й досі бачу, як ми стоїмо біля старого кінотеатру, де на афіші вицвітав «Thunderball»[1]. Вона пахла лимонним милом і вечірньою прохолодою. Я тоді був майже готовий зробити їй пропозицію, розповідав, як ми купимо ділянку біля струмка, фантазував, на кого будуть схожі наші діти. Але того вечора вона навіть не дивилася на мене. Її погляд був десь там, за океаном, поряд із Семом Міллером, сином ветеринара, який писав їй листи з-під Дананга.

У дитинстві ми з Семом були найліпшими друзями. Він був старший на два роки, заводій, із інтелігентної сім’ї, багато читав. З ним було цікаво. Але то було дитинство.

— Я ніяк не міг зрозуміти, кого насправді кохає Емілі — мене чи Сема. Здавалося, він завжди був поруч, навіть коли ми залишалися удвох.

— Сем зараз у пеклі, Томе, — сказала вона так тихо, що гуркіт мотора мого пікапа здавався громом. — А ти щоранку перевіряєш рівень мастила в тракторі. Наче все як завжди, ніби навколо нічого не відбувається. Це все, на що ти здатен?

Вона відсторонилася, коли я спробував узяти її за руку. І це було гірше за ляпас. — Мені шкода, — додала вона, і в її очах я побачив не кохання, а жалість. — Я не можу дивитися на тебе й не думати про тих, хто зараз у багнюці воює за наше майбутнє. А ти… просто той, хто залишився, Томе.

— «Той, хто залишився». Розумієш, Рею? Для неї я був не чоловіком, а частиною сільського пейзажу. Декорацією. Боягузом у її очах, хоч закон казав, що я потрібен тилу.

Тієї ночі я не спав. Слухав, як дихає земля за вікном, переконуючи себе, що я не боягуз. Мій дід воював у Другу світову, батько — в Кореї. А я?

Вранці, коли батько вже грів трактор, я вийшов до нього не в робочому одязі, а в цивільному костюмі. — Ти куди, сину? Поле чекає, — сказав він. — Поле почекає, батьку. Я їду в Де-Мойн. У мене сьогодні важлива зустріч.