Розділ 15. Маміґлапінатапай

Джип заглох на правому березі Меконгу, за милю від пхуму, що тулився в долині. Річка позаду шепотіла спокоєм мирного життя. Том кілька разів повернув ключ — мотор відповів лише глухим хрипом. Пального не лишилося.

Він вискочив із машини; обличчя палахкотіло від спеки й роздратування. Різко вдарив ногою по колесу, і слова вирвалися самі:

— Чорт забирай! Ми проїхали менше, ніж я розраховував.

Він обернувся до Рея, який розпластався на задньому сидінні. Той був блідий; бинт просочувався кров’ю, очі — затуманені, але з блиском слабкої іронії.
— Як ти, друже? — Том сперся на авто; голос був м’який, але напружений. — Далі прийдеться йти пішки.

Рей фіркнув, стиснувши край сидіння.

— Пішки? Чудово. Моя нога просто мріє про марафон.

Чантра довго мовчав, ніби слухав вітер. Потім його погляд ковзнув по Рею. Він заговорив кхмерською, низьким, але наполегливим голосом:
— យើងគួរទៅភូមិសិន។ សម្រាកបន្តិច។ គាត់ខ្សោយណាស់។
(«Нам треба спершу до пхуму. Відпочити. Він дуже слабкий.»)

Кімі зустріла його очима й переклала, тихо, з невеликими паузами, але рішуче:

— Батько каже: спершу пхум. Відпочинок — для нього і для нас. Дорога буде важкою. Рей може не витримати.

Том зітхнув і провів долонею по спітнілому чолі, залишивши брудний слід.

— Гаразд. Хай буде пхум.

Вони розклали речі по рюкзаках, відбираючи лише найнеобхідніше: сухпайки, аптечку, гвинтівки, фляги з водою.

Рей запитав:

— Джип залишимо просто посеред дороги?

— А що ти мені пропонуєш? — відказав Том із іронією. — Пристрелити його, як старого коня?

— Давай просто скотимо його з дороги й прикриємо травою. Може ще стане в нагоді.

Том кивнув. Разом із Чантрою вони зрушили машину й закидали її травою. Авто лишилося в траві, мов поранений звір, що чекає на одужання.

Чантра рушив першим; його кроки були впевнені, наче він повертався додому після довгої подорожі. За ним ішла Кімі, потім Рей — він кульгав, спираючись на саморобну милицю з гілки. Том замкнув колону; його очі гарячково сканували горизонт, де тіні джунглів зливалися з краєм.

Поле гуділо комахами. Пахло вологою землею й далеким димом, у якому відчувався присмак їжі. Сонце пекло, але вітер приносив прохолоду, гойдаючи рисові стебла, мов зелені хвилі забутого моря.

Щоб розрядити мовчанку, Том озирнувся на Рея й кинув, півжартома:

— Слухай, друже, ти ж у нас поет. Бачив у тебе вже цілу збірку пісень. Зроби мені послугу: напиши одну для Кімі. Га?

Рей розсміявся — хрипко, але щиро. У його очах блиснула зухвалість.

— Чому б тобі самому не спробувати? Це ж твоя дівчина, твої почуття. Відкрийся — і слова самі потечуть.

— Боюся, — сказав Том, — що мої рядки вийдуть криві, як твоя хода.

Він усміхнувся, але щоки спалахнули. Погляд на мить зупинився на Кімі — і він швидко відвів очі.

— Якщо всі писатимуть пісні про кохання, — кинув тихіше, — то хто за неї проливатиме кров?

Рей помовчав. Його голос, коли він заговорив, звучав, мов із глибини болю:

— Не розумію, чому любов і жертва завжди поруч. Мов сонце і світло. Без одного нема іншого. Ми не можемо любити, не страждаючи, і не можемо страждати, не люблячи.

Помовчав і додав, з гіркою посмішкою:

— А може, це просто міф. І любов — не жертовність, а банальне відчуття щастя з тими хто поруч.

Нога Рея раптом потрапила в ямку, різкий біль пронизав тіло. Він застогнав, але не зупинився — вперто виправляючи крок, наче біль був ще одним ворогом, якого треба перемогти.

— Кажуть, усі війни через жінок, — пробурмотів він, ніби жартома.

— Можливо, — відповів Том. — Але лише любов дає їм сенс завершитись.

Вони розсміялися — голосно, по-дурному, ніби війна залишилася десь за Меконгом, а перед ними був лише шлях, запах диму й поле, що гуділо комахами — світ, який ще не встиг пізнати болю.

Їхній сміх, живий і беззахисний, долинув до Кімі, яка йшла попереду. Вона не чула слів, але в сміху вловила щось справжнє — як подих вітру, що приносить запах дому. Її губи тремтіли в легкій, сором’язливій усмішці, а очі блищали, змішуючи тривогу з ніжністю, що проростала, як рис у вологій землі. Вона стиснула ремінь рюкзака, пальці перебирали тканину, шукаючи опору в цьому світі почуттів, де кожна думка — як крок у невідоме.

Її погляд на мить затримався на Томі. І коли він його піймав, вона не відвела очей — лише несвідомо торкнулася амулета на руці. Того самого, що він знайшов біля водоспаду, серед каміння й моху, де вода співала мовою, яку розуміли лише вони. Пальцями вона доторкнулася до гладкого каменю, ніби він міг утримати її від падіння в той вир, що народжувався в її грудях, коли Том дивився на неї. Кімі раптом пригадала слова бабусі, про те, що погляд закоханих — це нитка, яка зшиває розірвану долю. Її усмішка стала ширшою, але очі зрадливо блиснули — не соромом, а страхом, що цей момент може бути вкрадений війною, як усе, що вона любила.

Том поспішно відвів погляд, наче боявся, що вона побачить усе — і те, що він приховував, і те, чого сам не розумів. Але її образ залишився в голові: постать — гнучка, мов ліана, і міцна, як стовбур баньяна, що тримає землю, коли вона тремтить. Волосся розвіяне, мов тінь на воді, колихалось в ритмі її кроків. І кожен рух здавався частиною симфонії, яку грало це поле.

На мить йому здалося, що вона — не просто дівчина, а втілення світу, якого він ніколи не збагне до кінця. Світу краси й болю, де надія живе поруч із втратою. Його серце стиснулося — не від страху, а від того, що її погляд бачив його наскрізь, а він ще не знав, чи готовий до цього.

Рей не втримався, помітивши її збентеження. Його голос знову став зухвалим, мов у хлопця, що розповідає байки в барі:

— Знаєш, Том, вірші завжди працюють, коли треба закадрити дівчину. У мене з цим ніколи не було проблем, бо я знав, як зачаровувати словами. Не просто говорити красиво, а влучно, з паузами, з інтонацією, що змушувала слухати. Мій секрет був простий: цитував класиків — Шекспіра, Рільке, навіть Сільвію Плат. Без лапок, без згадок. Просто — типу «це я написав». Але іноді схема дає збій…