Розділ 14. Стежка долі

Том метушився, хапаючи речі, ніби час — ворог, що дихає в потилицю. Руки гарячково пакували рюкзаки: сухпайки, що пахли пилом; аптечка з двома ампулами морфіну для Рея; гвинтівки — холодні, важкі, як тягар виживання. Джунглі дихали вогко, їхній подих — густий, просякнутий гниллю й попелом — обплітав усе, мов павутина, готова вхопити за необережний крок. Сонце вже стояло в зеніті й різало крони золотими кинджалами, лишаючи плями на багнюці, де змішалися сліди ранкової бійні, сутички зі звіром і нічного дощу.

Заливаючи пальне в бак джипа, Том вихлюпнув план — слова летіли різко, наче кулі: — До храму Preah Vihear. Там база — Ghost Hill. Кордон поруч, безпечний. Викличемо евакуацію. Головне перетнути Меконг. Пального... має вистачити. Пауза. Він ковтнув повітря, ніби намагаючись проковтнути сумнів. — Потім — пішки через джунглі. Два дні, не більше. Та сторона річки... без неспадіванок… Думаю.

Голос був гучний, але очі ховалися, прикуті до каністри, ніби вона могла підтвердити його слова. Було незрозуміло, чи звертався він до Рея, який сидів блідий, із бинтом, що темнів від крові, чи до себе — виганяючи страхи, переконуючи у бездоганності плану.

Нарешті Том підняв погляд. Зустрів очі Кімі. Її постать — тонка, але міцна, як ліана в бурю — здавалася частиною джунглів. Він ковтнув сухість у горлі, стиснув каністру сильніше, ніби якір. — Тебе... і батька... висадимо біля пхуму. На шляху.

Голос звучав упевнено, але пальці тремтіли.

Кімі дивилася в очі Тома. Її погляд — глибокий, як озера «Сліз Духа» — пронизував наскрізь. Секунда тиші, яка для Тома стала вічністю. Джунглі завмерли, лише гуділи комахи. Її голос — тихий, твердий, з нерівним ритмом:

— Як ти... з пораненим... йтимеш джунглями? Це не... твій парк біля будинку. Заблукаєш... це смерть.

Пауза. Її пальці стиснули край його куртки, що досі гріла її плечі. — Ти врятував мене. Батько... не відмовить. Він буде провідником.

Вона ледь нахилила голову, ніби зважуючи його долю.

Повернулася до Чантри, голос м’який, але наполегливий, кхмерською: — ពួកគេត្រូវការមគ្គុទ្ទេសក៍។ ទៅវត្តព្រះវិហារ។ («Їм потрібен провідник. До храму Preah Vihear.»)

Чантра сидів поруч, мов корінь баньяна — нерухомий, але живий. Його очі — темні, глибокі — ковзнули по Рею, що розпластався на задньому сидінні джипа. Старий помовчав, непомітно для себе торкнувся торби з травами, ніби шукаючи відповідь у джунглях. Рей — той, хто вбив тигра, захистивши його доньку. Він побачив у ньому сина, якого мріяв навчити таємниць виживання, мисливства, що текли через покоління, як річка.

Чантра кивнув різко, голос низький, кхмерською: — ខ្ញុំនឹងនាំផ្លូវ។ («Я поведу їх.»)

Кімі здригнулася, очі розширилися, але вона чекала саме цього — джунглі шепотіли їй ту саму відповідь.

Рей, притулений до сидіння, фиркнув слабко, голос хрипкий від морфіну: — Провідник? Добре, старий... тільки не приведи нас до чергової пастки.

Його очі блиснули іронією, але пальці стиснули край сидіння, ніби тримаючись за свідомість.

Четвірка сіла в джип: Рей і Кімі позаду — її рука ледь торкнулася його плеча, коли вона сідала, поправляючи рюкзак, що став подушкою для Рея; Том за кермом — плечі напружені, ніби несли тягар світу; Чантра поруч — вказував на стежку, приховану в хащах.

— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, старий, — Том погодився з визначеним напрямком, хоч це стало для нього несподіванкою.

Джип загуркотів. Двигун пробудив тіні. І вони зникли в зеленому лабіринті. Джип рвався вперед, наче звір, що відчув здобич. Колеса ковзали по вогкій землі, а гілки дерев хльостали по склу, залишаючи сліди — наче попередження, де кожен поворот міг ховати нові випробування.

На одному з різких поворотів заднє колесо джипа потрапило в яму. Машину підкинуло, й Рея, мов тряп’яну ляльку, кинуло вперед — він навалився на Кімі, інстинктивно схопивши її за руку. Вона швидко притиснула його назад до сидіння, але на мить його пальці вчепилися в її долоню — не як жест волі, а як відчайдушна спроба втриматися в реальності, що розпливалася під дією морфіну.

Однією рукою вона притиснула його до сидіння, потім — м’яко, майже несміливо — визволила другу з його пальців. Рей, розбитий дорогою й ліками, був надто щирим, надто відкритим. Його затуманені очі зустріли її погляд, і на вустах з’явилася загадкова усмішка — тепла, але неясна. Кімі розгубилася. Вона тримала невидиму завісу між собою й ним, мовби боялася, що ще один подих — і ця крихка дистанція розсиплеться.

— Ти не думай... нічого такого, — пробурмотів він хрипко, але лагідно. — Просто... знаєш, я з дитинства любив дивитись на красивих дівчат. Батько брав мене на роботу, ще малим. Він торгував нерухомістю. Його контора була на другому поверсі, прямо навпроти банку.

Рей говорив уже не до неї — до спогадів, що виринали, як тіні з дитинства.

— Я сидів біля вікна й дивився вниз... На дівчат, що неквапом проходили вулицею, затіненою кронами платанів. Їхнє волосся спадало на плечі — довге, як у тебе. Лише найсміливіші обирали короткі стрижки. Вони носили блузи з круглими комірцями, що виглядали з-під джемперів, шовкові панчохи, яскраві туфлі на підборах — і кожен крок відстукував по бруківці ритм міста, мов музику, яку не можна забути.

Я міг спостерігати за ними годинами. Здавалося, саме в цьому — суть життя. Простого. Світлого. Того, що не потребує пояснень.

Він замовк, важко ковтнув, а тоді знову заговорив:

— А коли я йшов на війну... мода вже змінилась. Стрижки стали короткими, спідниці — ще коротшими. Вулиці втратили свою мелодію, її глушив звук автівок. А обличчя загубили свою м’якість серед натовпу, що постійно кудись поспішає. Іноді я думаю... може, я зайшов не в ті двері? Треба було просто відчинити інші — й замість джунглів, замість цього пекла... знову побачив би те вікно, відчув ту мелодію вулиці. І війни б не існувало.

Кімі слухала мовчки, але тривога світилася в її очах. Вона зрозуміла: це не про зачіски й сукні. Це про втрату. Про розрив між дитинством і теперішнім, між світом, що був, і світом, де все згоріло в напалмі.