Розділ 13. Смак перемоги

Рей лежав на спині в калюжі багнюки, перемішаної з кров’ю та попелом — чорній, маслянистій субстанції, що хапала за шкіру, ніби намагаючись утримати його в обіймах землі. Його тіло розслабилося, руки розкинуті в сторони, як сторінки відкритої книги, що впала в грязюку й більше не перегортатиметься. Він уже нічого не відчував — ані болю, ані страху, ані гніву джунглів. Лише адреналін, який глушив усе, пульсуючи в жилах, як далекий грім, що відкочується за обрій. На обличчі застигла нервова посмішка — крива, напівбожевільна, зі зморшками навколо рота, глибокими, як шрами від кігтів. Очі, спрямовані в небо, де крізь просвіти в кронах пробивалися золоті промені, вже нічого не шукали. Він просто був — живий, але вичерпаний, ніби війна вижала з нього останню краплю. Рей стиснув кулаки. Ударив об землю — раз, другий, третій... Глухий звук розходився по джунглях, а запах крові і мокрого листя все ще душив горло. І тоді він розсміявся. Гучно. Безмежно. Як смертний, що вижив у битві з богами — не заради слави, а щоб довести здатність на свою крихку й гірку перемогу.

Том і Кімі підбігли майже одночасно: їхні кроки хлюпали по багнюці, а гул комах у джунглях тиснув на вуха, як попередження. Том нахилився, його руки — міцні, але тремтячі від страху за друга — вхопили Рея за плечі, намагаючись вирвати його з обіймів землі. Тіло було важким, і кожен рух здавався боротьбою з гравітацією самої смерті. Десь у глибині Том відчув холодний укол: він не дозволить Рею стати ще одним іменем у списку полеглих. Кімі опустилася на коліна поруч. Її постать — тонка, майже ефемерна на тлі хаосу — здавалася тінню, але очі блищали рішучістю. Вона простягнула руки, доторкнувшись до Рея обережно — ніби боялася зламати цю крихку мить виживання. Тримаючи його за лікті, вона допомагала Тому підняти Рея на ноги.

— Ти цілий? — запитав Том, його голос був низьким, із хрипотою, що видавала стискані груди.

Він швидко оглянув друга, шукаючи рани. Рей повільно моргнув, його посмішка ледь здригнулася, немов намагаючись утриматися на обличчі. Він спробував підвестися, опираючись на Тома, але тіло ще не слухалося — м’язи були, мов вата, просякнуті кров’ю.

— Якщо я ще можу говорити… то так, — пробурмотів він, голос хрипкий, наче з-під шару попелу. Але щойно він оперся на ногу, біль пронизав його, мов блискавка — гострий, сліпучий, що вирвав із горла крик: приглушений, але пронизливий, немов звір у пастці. Рей похитнувся, мало не впавши назад у багнюку, і стиснув зуби, намагаючись утримати рівновагу.

Кімі звернула увагу на скривавлену ногу Рея — глибока рана з рваними краями, де кігті тигра залишили свої мітки, мов підпис під вироком. Вона нахилилася ближче, її пальці ледь торкнулися краю ушкодження. Запах крові — густий, металевий — ударив у ніздрі. Голос — тихий, але сповнений турботи — прошепотів кхмерською: «គាត់មានរបួសនៅជើង» («Він має рану на нозі»). Том лише знизав плечима, його брови зійшлися в нерозумінні — слова були чужими, як крики джунглів, що ніколи не розкривали своїх таємниць.

Кімі ковтнула. Її губи стиснулися — стримуючи спогад про власні втрати. Погляд метнувся між Томом і Реєм, шукаючи місток крізь прірву мов. Вона зробила паузу, жестикулюючи рукою до рани — вказівний палець повільно простягнувся, малюючи в повітрі контур болю. І повторила, цього разу англійською. Слова виходили повільно, з неправильним наголосом, але твердо, без натяку на ламкість: «Нога... рана».

Том кивнув — із розумінням не лише слів, а й того, що Кімі говорить англійською. — Так, бачу, — відповів він м’яко, але напружено. Обережно підхопив Рея під руку, допомагаючи йому встояти. — Давай відведемо його до машини. Спробую знайти хоч щось, щоб обробити рану.

Вони повільно рушили. Рей кульгав, опираючись на Тома. Кожен крок — пульс болю нагадував про боротьбу. Кімі йшла поруч, підтримуючи Рея — ненав’язливо, ніби робила це щодня.

Тим часом Чантра опустився на коліна перед тілом тигра. Його постава була пряма, але не жорстка — радше така, ніби він вступав у діалог із самою природою. Він простягнув руки над трупом, долоні розкриті, мов приймаючи невидиму жертву, і почав шепотіти кхмерською. Слова линули тихо, ритмічно, як мантра, що переплітається з шелестом листя:
«ខ្ញុំសូមសួរអ្នក ជើងព្រៃ ទទួលយកកូនរបស់អ្នកវិញ និងផ្តល់ឱ្យយើងនូវការលើកលែងទោស» («Я благаю тебе, духу джунглів, прийми свого сина назад і даруй нам прощення»).

Його пальці торкнулися хутра тигра — обережно, з такою повагою, ніби гладили дитину. Він зірвав кілька листків із найближчої гілки, розтер у долонях. Гіркий аромат вивільнився, змішався із залізним духом крові. Потім Чантра нахилився, заплющив очі й провів рукою по шиї звіра, закриваючи невидиму рану. Та почав шепотіти далі. Здавалося, він не просто молиться, а веде торг із джунглями, переконуючи їх не мститися.

Ритуал був простим, але пронизаним давньою силою. Тут кожна крапля крові мала ціну. Чантра укладав угоду з матір’ю-землею, а джунглі слухали його.

— Що він, у біса, робить? — прошепотів Том. Його голос трепотів від суміші подиву й тривоги. Він підтримував Рея, але очі не відривалися від Чантри — наче той був частиною загадки, яку джунглі не дозволяли розгадати.

Кімі завмерла. Її погляд ковзнув по батькові, а потім — на Тома. Вона зібралася з думками, підбираючи слова, й жестикулювала рукою, малюючи коло довкола тіла тигра:
— Тигр... син джунглів. Він просить джунглі... прийняти його жертву.

Її англійська звучала ламано, з неправильним порядком, але з гідністю. Кожна пауза робила слова важчими, наче вона не просто перекладала — а відкривала таємницю.

Том кивнув. Уздовж хребта йому пробіг холодок. Він відчув: це був світ, де джунглі мали душу, а смерть — не кінець.

Серед хаосу, що панував довкола, Том відкопав у багажнику джипа вцілілий перев’язувальний пакет і автоін’єктор з морфіном. Машина дивом не згоріла ущент, а в її нутрощах він знайшов надію на порятунок. Голка увійшла в тіло Рея з коротким клацанням. Біль танув, як туман над річкою на світанку. Свідомість розм’якшала, межа між реальністю й маренням хитнулася.