Розділ 11. До гори дригом

Том першим усвідомив реальність — цю холодну, нещадну правду, що база, їхній останній притулок, перетворилася на могилу. Серце калатало в грудях, як барабан перед атакою, але він не дозволив страху взяти гору. Ні. Цього разу ні. 

Він озирнувся: Рей стояв серед обвуглених уламків, мов статуя, висічена з руїни, погляд його був порожній, наче очі вже не належали живому. Потім на Кімі, чиї очі блищали страхом, але вона трималася. Закутавшись у його куртку, вона ніби намагалась стати меншою, невидимою для цього жаху. 

"Досить," — подумав Том, відчуваючи, як усередині щось перемкнулося, наче перемикач у старому радіоприймачі. Він не міг дозволити, щоб розгубленість Рея чи паніка Кімі зламали їх усіх. Вони досі живі — і тепер, серед цих руїн, він мав стати тим, хто візьме відповідальність за майбутнє. Ініціатива. Контроль. Без цього вони — просто жертви, як ті обгорілі тіла навколо. 

— Рею, — сказав Том твердо, його голос прозвучав спокійно, але з ноткою наказу, що не допускав заперечень. Він ще раз ретельно озирнувся навколо, оцінюючи ситуацію: попіл під ногами хрустів, як сухі кістки, а дим щипав очі. 

— Шукай залишки їжі, паливо і зброю з боєприпасами. Нам потрібно все, що можна взяти з собою. Поквапся, треба діяти швидко, часу мало. 

Рей підвів голову, його очі були затуманеними, він все ще дивився на ведмедика, як символ усього втраченого, але кивнув, ховаючи іграшку в кишеню. Він підвівся, його рухи були повільними, але Томів тон ніби струснув його, повернувши до реальності. 

— Добре, Томмі, — пробурмотів Рей, його голос був розгубленим, але він змусив себе усміхнутися, хоч усмішка вийшла кривою. — Я... я пошукаю. Не хвилюйся. 

Том повернувся до Кімі, яка все ще стояла біля джипа, її пальці стискали край куртки, ніби шукаючи опору в цій тканині. Її очі були широко розплющеними, повними страху, але в них блищала та сама тиха сила, що він бачив біля водоспаду. 

— Кімі, — сказав він м’яко, але впевнено. — Залишся біля джипа. Нікуди не відходь, щоб я міг тебе бачити. Якщо щось станеться, я допоможу. 

Кімі кивнула, її губи ледь здригнулися, ніби вона хотіла щось сказати, але замість цього прошепотіла вже знайому фразу кхмерською: 

— «អន្ទាក់នៅខាងមុខ» («Пастка попереду»). 

Її голос був тихим, як шелест листя, та в ньому відчувалася тривога, що пронизувала до кісток. 

Рей, який уже відійшов на кілька кроків, різко обернувся, його обличчя спотворила гримаса роздратування. 

— Знову? — вигукнув він, його голос зірвався на високі ноти, ніби він не міг більше стримувати напругу. — Знову щось шепоче? Томмі, це вже переходить усі межі! Вона весь час шепоче ці свої заклинання — і подивися, де ми опинилися! 

Том підняв руку, його погляд став стальним, ніби він став щитом між Реєм і Кімі. 

— Не відволікайся, Рею, — сказав він різко, але спокійно, не підвищуючи голосу, як наказ сержанта, але з ноткою турботи про друга. — У нас мало часу. Сконцентруйся на справі. Ми всі в одному човні — і без твоєї допомоги потонемо. 

Рей стиснув губи, його щоки спалахнули, але він кивнув, відвертаючись. 

— Добре, Томмі. Я... я шукаю, — пробурмотів він, рушаючи до руїн кухні, де ще тліли рештки вогнища. 

Том видихнув, відчуваючи, як вага відповідальності лягає на плечі, але цього разу вона не тиснула — навпаки, додавала сили. Він озирнувся навколо, оцінюючи руїни: обгорілі намети, скручені металеві койки, розкидані гільзи, що блищали в променях сонця, ніби нагадуючи про нещодавній хаос. "Я маю тримати все під контролем," — подумав він, крокуючи до того, що залишилося від командного намету. Там мала бути рація — або принаймні те, що від неї лишилося. Якщо вдасться зібрати хоч щось, можливо, вони вийдуть на зв’язок з Ghost Hill. Можливо, ще не все втрачено. 

Він нахилився над рештками столу, де валялися уламки радіо: дроти, що стирчали, як перебиті жили, антена, зігнута, ніби в агонії, і корпус, почорнілий від вогню. Його пальці швидко рухалися, сортуючи деталі, так само як він лагодив трактор на фермі в Айові — методично, спокійно, ігноруючи піт, що стікав по скронях. "Я не дам нам загинути тут," — подумав він, відчуваючи, як розум прояснюється, ніби після бурі. Страх відступив, залишивши місце для дії. 

Тим часом Рей пробирався через руїни кухні, його чоботи хрустіли по попелу, що осідав, як сірий сніг. Він перевертав ящики, шукаючи вцілілі консерви чи сухпаї. "Томмі правий, треба сконцентруватися," — подумав він, намагаючись відігнати образ ведмедика, що досі палав у пам’яті. Він нахилився за перекинутим ящиком, де блиснула банка — і раптом земля під ним зрушилася. 

Це сталося миттєво, але Рей відчув кожну деталь, ніби час уповільнився. Багнюка під ногами хлюпнула, немов відкрита паща, і мотузка — груба, сплетена з ліан і волокон, що була замаскована під шаром попелу й листя, — звилася навколо його щиколотки з різким свистом, ніби змія, що нападає. Вона стиснулася, вп’явшись у шкіру крізь штанину, в мить Рей відчув гострий біль, ніби кістка тріснула від ривка. Земля вирвалася з-під ніг, і він полетів догори, мотузка рвонула вгору з силою, що здавалася надлюдською, підвішуючи його догори ногами, як трофей мисливця. Голова гойднулася, кров хлинула до скронь, світ закрутився в калейдоскопі руїн і неба, а в грудях спалахнула паніка — гостра, як лезо ножа. 

— Томмі! — вирвався крик Рея, хриплий, сповнений жаху, ніби він не кричав, а викашлював свій страх. Його руки безпорадно хапали повітря, намагаючись вхопитися за щось, але мотузка крутилася, і тіло гойдалося, як маятник, змушуючи нудоту підкотити до горла. Він бачив, як земля віддаляється, як попіл осідає на його обличчя, липкий і холодний, ніби сама смерть доторкнулася до нього. 

Том почув крик і різко обернувся, його серце пропустило удар. Він побачив Рея — підвішеного, розгубленого, з обличчям, спотвореним жахом, — і інстинкт взяв гору. "Не зараз," — подумав він, кидаючись уперед і ігноруючи попередження в голові.