Розділ 10. Попіл надії

Фари джипа блиснули в ранковій імлі, їхнє світло розрізало дим, що гойдався над руїнами, нагадуючи привида вчорашньої битви. Колеса чавкали по багнюці, залишаючи глибокі сліди. Двигун ричав, як поранений звір, що бореться за останній ковток повітря.

Серце в грудях закалатало швидше, та обличчя Чантри залишалося нерухомим. Лише очі звузилися — насторожені, мов у хижака перед нападом. Його пальці торкнулися браслета: він шукав у ньому спокою, не як мисливець, а як батько, що намагався втримати твердість у власному серці. Пастка чекала. Та він не знав, кого вона впіймає. Чантра прагнув відповідей: хто спалив його пхум, хто забрав його доньку?

Його погляд застиг на дорозі, де джип виринув із тіні джунглів, здіймаючи бризки грязюки, мов кров із розірваної рани.

Машина різко загальмувала на краю бази. Троє всередині завмерли, вражені видовищем, що вбило подих.

Foxtrot-3 стала кладовищем: смерть залишила свій підпис у попелі, скрученому металі й тіні. Обгорілі тіла солдатів і партизанів лежали впереміш, наче уламки втраченої надії. Каски з пробитими отворами блищали в променях ранкового сонця, а гвинтівки валялися в багнюці, мов кинуті кістки. Дим клубочився вгору, застилаючи небо. Запах паленого м’яса й напалму стискав горло, затягуючи невидиму петлю. Тріск вогню змішувався з криками птахів, що в паніці тікали від людського безумства.

Том, Рей і Кімі сиділи мовчки. Їхні серця билися глухо, мов удари з-під землі — в унісон із останнім пульсом знищеної бази.

Том сидів за кермом, але його руки, що стискали кермо, здавалися вже не його — чужі, виліплені з попелу, який тепер укривав усе довкола, ніби сірий саван, що з’їдає світло ранку. Погляд залишався прикутим до руїн. Він не кліпав — наче боявся, що мить неуваги зітре цей кошмар, залишивши його наодинці з самим собою, з тією порожнечею, що вже оселилася в грудях, ніби дим, який не вивітрюється, а осідає глибоко в легенях, отруюючи кожен вдих.

Це була не просто база. Це був дім — крихкий, тимчасовий, зведений із брезенту й наказів, але справжній, єдиний, де він, хай і на мить, відчував себе частиною чогось більшого, ніж просто уніформа й зброя, ніж нескінченне чекання пострілу з хащів. Тут, серед цих обвуглених решток, він бачив обличчя — не тіні, а живі, теплі, з ямочками від сміху й шрамами від перших рейдів. Гарріс, який завжди жартував про свою дівчину з Огайо, малюючи її портрет на пачці сигарет, ніби той клаптик паперу міг перенести його додому, до її обіймів. Пітерс із настороженим поглядом, схожим на дзеркало його власного страху, — той погляд, що говорив: "Ми всі тут однієї крові, однієї долі". А тепер вони — лише хмарний спогад, чорні тіні в попелі, розкидані вітром, мов забуті листи, які ніхто вже не прочитає, не відчує тепла слів.

Серце стиснулося, ніби хтось запалив у ньому жменю вугілля, яке ще тліло — гарячого, що палить зсередини, залишаючи опіки на самій душі. Вина пекла глибоко, не гостро, а повільно, наче іржа, що точить метал роками, перетворюючи міцну сталь на крихкий пил. Він уявив зруйнований пхум, координати якого передав сам — ті цифри, що здавалися тоді просто набором знаків на карті, а тепер оживають у пам’яті як вирок. Натиснув кнопку. І відкрив двері до пекла, де вогонь пожирає не лише тіла, а й душі, залишаючи після себе лише пустку. "Я міг зупинити це," — шепотіла совість, її голос — як тріск обгорілої гілки під ногою, тихий, але невідступний. — "Міг сказати «ні», міг крикнути, що там люди, а не цілі. Але мовчав. Думав, що війна — це накази, а не обличчя, не сміх, не мрії про повернення додому."

Сльози не падали. Вони застрягли в очах, солоні, як той піт того дня, коли вони повертались з чергового рейду — солоні, липкі, невидимі, але такі важкі, що тиснули на повіки, ніби хотіли вирватися, змити цей жах, але не могли. І тоді Том подумав: якщо це й справді кінець, чому ж усередині так порожньо? Ніби разом із цією базою згоріла і та частина душі, яка ще вірила у можливість повернення — туди, де мати в Айові досі, можливо, накриває на стіл, кладучи тарілку для нього, шепочучи молитву над порожнім стільцем; де кукурудзяні поля шелестять під вітром, як шепіт забутого спокою; де ще лишився він — той хлопець із ферми, що мріяв про просте життя, а не про війну, яка краде не лише тіла, а й саму сутність людини, залишаючи лише порожнечу у серці.

Рей вискочив із джипа першим. Його кроки були рвучкими — не так рухом уперед, як спробою втекти. Втекти не від руїн, а від того, що нуртувало всередині, мов дим, що просочується крізь тріщини в душі, які він роками ховав за бар’єром мовчання й жорстких жартів, за тією бравадою, що тримала його на плаву в цьому зеленому пеклі. Та ноги самі несли його глибше — в попіл, до місця, де колись стояли їхні койки: прості залізні каркаси, що заміняли дім і спокій, хоча б на кілька годин між обстрілами й страхом, де вони шепотіли ночами про майбутнє, яке здавалося таким близьким і водночас недосяжним, як зірки над джунглями.

Його очі, зазвичай з блиском іронії, що відганяв страх, як дим відганяє комарів, тепер потемніли — ніби той самий дим оселився в них і відмовився зникати, заповнюючи все до самого дна, де ховався справжній Рей, той, що ще пам’ятав смак домашнього пива й тепло братських обіймів. В грудях щось тріснуло близько до серця — то була тонка внутрішня стіна, яка досі стримувала біль, той, що накопичувався з кожною втратою: від брата у В’єтнамі, чия смерть залишила в ньому діру, яку він заповнював цинізмом, до кожного пострілу в нічній темряві, що нагадував про крихкість усього живого.

Серед обвуглених уламків він побачив те, що ще недавно було койкою Бакстера — друга, з яким ділив тютюн, нічні жарти й мовчання, які говорили більше, ніж слова, мовчання, котре було їхнім щитом проти самотності в цьому чужому світі.

На землі, в попелі, що осідав, мов сірий сніг із пекла, ледь помітно лежав ведмедик. Маленький, пошарпаний талісман із сердечком на грудях — кривим, дитячим, намальованим з такою щирістю, що воно ніби світилося крізь час і відстань, повне любові, яка ще не знала війни, не знала, як вона краде батьків у дітей.