Розділ. 9 Чантра

Ранкове сонце ледве пробивалося крізь густу завісу диму, що здіймалася над зруйнованою базою Foxtrot-3, оточеною пораненими джунглями. Ще вчора вони гуділи життям, а тепер їхнє мовчазне серце доісторичного світу, що б’ється в ритмі дощу й крові, було пошматоване напалмом і стогнало від болю.

Обгорілі стовбури баньянів стирчали серед попелу, мов скелети велетнів, а ліани, що звисали з них, тліли, випускаючи їдкі пасма диму. Земля, встелена сірим килимом попелу, хрустіла під невидимими кроками, а калюжі від нічної зливи відбивали криваве небо — суміш рожевого світанку та відблисків пожежі. Повітря було важке — просочене запахом паленого металу, обвугленої деревини й солодкуватим смородом смерті. Воно стискало горло, мов невидима рука.

Шепіт дерев і подих вітру намагались прорватися крізь тріск згарища. Вертольоти зникли за горизонтом, а разом із ними — і останнє відлуння. Залишилася тільки тиша. І попіл. Джунглі здавалися живими, але скаліченими — їхній шепіт гнівно вібрував, ніби ліс готувався до помсти, ховаючи в тінях очі, що стежили за кожним рухом.

База Foxtrot-3, що ще вчора пульсувала життям, тепер лежала мертвою — мовчазною могилою посеред спаленого лісу. Нічна битва між партизанами й солдатами залишила по собі лише руїни й попіл. Ті, хто встояв в обороні, евакуювалися на UH-1, що прилетіли на світанку, але напалм, скинутий услід, стер усе до тла — намети, ящики, надії.

Брезентові укриття згоріли до каркасів, їхні обвуглені клапті гойдалися на вітрі, наче привиди, що не встигли втекти. Металеві ящики з боєприпасами валялися розтрощеними, їхній вміст розсипався в багнюку, змішуючись із попелом і кров’ю. Генератор, що колись хрипів, тепер стояв мертвим — його корпус тлів, а поруч тріщала розбита рація, з якої виривалося слабке потріскування, мов останній подих бази. У центрі, де ще вчора пахло кавою й тушонкою, чорніли закопчені казани. З них висипалися залишки рису й квасолі — тепер пожива для мух. Їхній гул, монотонний і нав’язливий, зливався з моторошною тишею, що тиснула на вуха сильніше за вибухи.

Старий кхмер Чантра, якого в пхумі знали як мисливця, що міг вистежити тигра босоніж, стояв навколішки серед обвуглених решток кухні. Його зморшкуваті руки рухались із хірургічною точністю, ніби виписували на землі древнє закляття. Очі — глибокі, насторожені, як у ягуара перед стрибком, — прочісували тишу, вловлюючи кожен подих джунглів, кожен злам гілки, кожен шепіт листя.

Його тіло було худорлявим, але жилавим, мов коріння баньяна, що тримає землю після зливи. Шкіра, списана шрамами, обпалена сонцем і часом, зливалася з кольором ґрунту, ховаючи його в природному камуфляжі. Вицвіла сорочка хакі висіла лахміттям, а навколо шиї була зав’язана крама — просочена потом, димом і спогадами про війну, яку світ забув, але він — ні. Сиве волосся, зібране в недбалий пучок, тремтіло при кожному подиху вітру. На зап’ясті погойдувався браслет із плетеного бамбука з каменем, подібним до того, що носила Кімі.

Перед ним лежали залишки провізії: трохи рису, кілька банок тушкованки. Не їжа — приманка. Він не хотів убивати. Йому потрібні були відповіді. Хто зрівняв із землею його пхум? Хто забрав у нього доньку?

Чантра зібрав молодий бамбук — гнучкий, пружний, мов нерв. Його руки, загартовані роками полювання, вигнули стебла в дугу, натягнули шнур із ліан, з’єднали елементи точними вузлами. Макач, пастка, яку він знав ще з дитинства, була продовженням його волі, його пам’яті, його зв’язку з джунглями.

Місце він обрав біля розкиданої провізії — там, де листя вкривало м’яку землю, мов саван. Обережно розчистивши ділянку, він закріпив пружинну дугу, натягнув петлю й сховав її під опалим листям. Макач не вбиває. Вона хапає і тримає. Без крику. Без жалю.

Він замаскував пастку тонким шаром попелу й сухого листя. Гілкою акації змахнув сліди своєї присутності, ніби вітер сам прокотився цією стежкою. Потім розсипав рис і консерви з дивовижною точністю — так, ніби кожен уламок лежав там із народження. Камінці й тріски, хаотично розкидані навколо, завершували картину: не пастка, а уламок зруйнованого побуту.

Коли все було готово, він зібрав кілька обгорілих гілок, сплів із них каркас, укріпив ліанами й накрив ділянку, мов павук, що вкриває своє лігво. Ще кілька рухів — і здавалося, що ніхто й не доторкався до цієї землі.

Десь неподалік, між дерев, пролунав звук — глухий, в’язкий, мов хрип пораненого звіра. Джип. Він наближався, стираючи тишу, як лезо стирає шкіру з дерева.

Чантра відійшов у хащі, де переплетіння ліан і тіней ховало його, мов тінь. Його тіло застигло. Дихання стало рідким і беззвучним. Права рука лягла на руків’я мисливського ножа — дерев’яного, з кістяним лезом. Лезо чекало. І Чантра — теж.