Розділ 8. Тіні страху

Тиша після аварії оглушувала — наче грім, що вже стих, але ще тремтить у повітрі. Джип, занурений носом у густі зарості, стояв нерухомо, наче поранений звір, що затих перед останнім подихом. Гілки, що вп’ялися в кузов, скрипіли під поривами вологого вітру, а запах вологої землі змішувався з їдким смородом перегрітого металу. Том, Рей і Кімі, приголомшені ударом, сиділи в напруженій тиші, їхні груди здіймалися від уривчастого дихання. Авто застигло в мертвому спокої, залишивши лише тріск гілок і далекий гул вертольотів, що віддалявся, мов відгомін втраченої надії.

Том поворухнувся першим. Його руки тремтіли, коли пальці відпустили кермо — останню опору, що тримала його всі ці години.

Погляд упав на Кімі. Вона сиділа нерухомо, напружено тримаючи амулет на зап’ясті. Губи її були стиснуті, а широко розплющені очі втупилися в зелену пелену хащ — наче знала, що в гущі листя на неї чекає порятунок.

Рей, відкинувшись на сидінні, спалахнув лайкою. Його голос захрип — у ньому змішались злість і страх. Він вдихав поверхнево, ніби повітря довкола було отруйним, а не просто гарячим і вологим.

— Чорт забирай, Томмі! — гаркнув він і влупив кулаком по дверцятах так, що джип здригнувся. — Ти що, не бачив ту кляту яму?! Ще трохи — і твоє вміння водити вписало б нас у меню для стерв’ятників!

Його очі, налиті люттю, блиснули в бік Кімі. Він різко ткнув у неї пальцем: — Це все через неї! Твоя відьма начаклувала! Постійно щось там шепоче... — Він скривив обличчя, пародіюючи її акцент. — Виглядає тихою, мов ягня, а насправді тільки й чекає, коли ті партизани витягнуть з нас кишки!

Том здригнувся від крику, але не зрушив із місця. Його пальці нервово стиснулися в кулаки, а в грудях завихрився коктейль із гніву, втоми й сумніву.

— Досить, Рею, — сказав він тихо, майже приглушено, але в голосі вже не було жодного сумніву. — Якщо моя майстерність за кермом не дотягує до твоїх очікувань, а Кімі — загроза номер один, то в чому, власне, проблема? Двері відкриті. Іди. Ніхто тебе не тримає.

Рей витріщився, наче отримав ляпаса.

Кімі ж мовчала, не ворухнувшись. Її погляд залишався спрямованим у ліс, але щока ледь тремтіла. Здавалося, вона розуміла все. Її мовчання було важким, як самі джунглі довкола, але всередині Кімі вирував хаос: молитва, спогади, страх. Вона мовчала — не тому, що не мала що сказати, а тому, що слова могли зламати рівновагу. Ледве помітне тремтіння плечей видавало біль, захований під спокоєм.

Том різко повернув голову до Рея. Його щелепа стислася так, що на вилицях затанцювали м’язи.

— Заспокойся, Рею! — голос Тома був низьким, але різким, наче удар батога. — Ти сам бачив, що сталося з базою.

Він кивнув у бік диму, що повільно здіймався над кронами дерев, чорного, як смерть.

— Якби ми залишилися там, слухняно чекали наказів — ми б уже горіли живцем. Разом із усіма, кого знали. І Кімі тут ні до чого.

Його голос тремтів, але крізь кожне слово проривалася сталева впевненість:

— Ця самовільна витівка врятувала нам життя. Твоя злість — це страх. Ти ховаєшся за нею, вивертаючи її на Кімі. Але досить. Я не дозволю тобі зриватися на ній.

Рей відвів погляд, і його цинічна посмішка згасла, лишивши по собі гірку гримасу. Провів рукою по обличчю, витираючи піт, змішаний із пилом, і пробурмотів:

— Може, ти й правий, Томмі... Але що тепер? — Його голос збляк, став глухим, майже зневіреним. — База догорає, вертольоти вже не повернуться. А ми — посеред джунглів. З нею... — кинутий у бік Кімі погляд був коротким, але важким. Він зціпив зуби і ковтнув думку. — Що нам залишається? Чекати, поки нас вистежать партизани? Або зграя хижаків? А може — ті... духи з джунглів, про яких шепочуть місцеві? — Він гірко всміхнувся. — Знаєш, здається, я вже починаю їм вірити.

Том глибоко вдихнув, його груди здійнялися, ніби він намагався втягнути в себе весь хаос довкола, щоб знайти хоч крихту ясності. Він повернувся до Кімі, шукаючи в її очах відповідь, але вона лише ледь помітно кивнула, ніби підтверджуючи його право вирішувати. Її мовчазна довіра була важкою, але водночас додавала йому сили.

— Ми їдемо на базу, — сказав він нарешті. Голос був твердим, хоч у грудях гудів сумнів. — Там може бути рація, що ще працює. Якщо пощастить, вийдемо на зв’язок із Ghost Hill. Викличемо евакуацію.

Він замовк, погляд ковзнув до диму, що клубочився над верхівками дерев.

— Залишитись тут — значить чекати смерті. Джунглі ковтають тихо. Без жалю. Раз і назавжди.

Рей різко сіпнувся, очі розширилися — від страху й подиву.

— На базу? — вигукнув він. Голос зірвався на знервований шепіт. — Ти бачив, що там коїться? Це пекло, Томмі!

Він нахилився вперед, пальці судомно стиснули гвинтівку.

— А раптом там партизани? Добивають тих, хто вижив... Ми можемо нарватися на засідку!

Він ковтнув важке повітря — гірке, просочене страхом. Піт стікав по спині, липкий і змішаний із пилом.

— Думаєш, хтось із наших ще живий?

Том не відповів одразу. Його погляд затримався на димі, що здіймався над джунглями, і в його очах промайнула тінь болю — за побратимів, за базу, за все, що вони втратили. Але потім він повернувся до Рея, і його голос став спокійним, майже невблаганним.

— Якщо залишимось тут — нам кінець, — тихо сказав він. — У нас є джип. Є зброя. Нам бракує лише їжі й пального. — Якщо на базі хтось із наших вижив — це підсилить наші шанси. Не спробуємо — не дізнаємось.

Він зробив паузу. Погляд уперся в очі Рея — прямий, без тіні сумніву. — Ти хочеш вижити, Рею? Тоді довірся мені.

Рей відкинувся назад, його плечі опустилися, ніби вага слів Тома придавила його до сидіння. Він пробурмотів щось нерозбірливе, потім зітхнув і кивнув, хоч його очі все ще блищали сумнівом.

— Гаразд, Томмі, — сказав він глухо. — Але якщо потрапимо в засідку, я тебе пристрелю першим, щоб потім ти не мучився у полоні. — Його губи ледь здригнулися в тіні усмішки, але вона була порожньою, як джунглі довкола.