Розділ 7. Втрачені світи

Том сів за кермо. Його руки міцно стиснули потерте шкіряне покриття, ніби шукаючи опори в хаосі, що гудів довкола. Рей улаштувався на задньому сидінні, кинувши гвинтівку поруч із собою.

— Я краще сяду позаду, — буркнув він, зиркнувши на Кімі. — Не хочу, щоб ця відьма була в мене за спиною — виглядає якось дивакувато. — Він хмикнув, та голос видав нерви. — Хоча, як на мене, вона не з тих, що чекають до ранку, щоб встромити ніж.

Том різко повернув голову; очі його спалахнули обуренням.

— Досить, Рею, — сказав він твердо, і голос різонув повітря. — Вона не відьма. Вона — людина, як і ми. І вона довірилася нам. — Він замовк, ковтаючи гнів, що поступався жалю. — Ми винні їй хоча б повагу. Якби вона справді хотіла втекти або нашкодити — вже зробила б це.

Рей підняв брови, його цинічна посмішка ледь здригнулася, але він відвів погляд, бурмочучи собі під ніс.

— Егеж, звісно, — вона ж не дурепа, щоб залишатися наодинці посеред джунглів.

Кімі сіла на переднє сидіння поруч із Томом, загорнута в його куртку. Її струнка постать здавалася крихкою, та в очах жеврів спокій — дивний, мовчазний, що водночас заспокоював і тривожив. Вона мовчала, і це мовчання важило більше за будь-які слова. Її погляд, спрямований крізь лобове скло, ніби пронизував зелену пелену джунглів і бачив те, що ховалося за нею. Можливо, це була звивиста стежка, що зникала в тумані… або ж небезпека, яка вже чекала попереду.

Гул вертольотів із півночі посилився — низький, важкий, загрозливий, мов грім, що котиться перед бурею. Кімі здригнулася. Її пальці судомно стиснули край куртки; очі на мить розширилися — в них блиснула тінь страху, ніби темна хмара, що зависла над спокійною водою. Вона різко повернула голову, втупившись у гущу джунглів — зосереджено, наче знала точно, де за зеленими стінами залишився її дім.

Дихання стало уривчастим — ніби вона намагалася вловити у гуркоті неба відлуння крику, диму, згорілого пхуму. Том це помітив. І щось стиснуло його груди — гостре, майже фізичне. Провина. За те, що не зумів захистити її близьких. Не врятував бодай щось із її світу.

— Гаразд, досить базікати. Треба якнайшвидше повернутися на базу, — сказав Том голосно, ні то собі, ні то іншим.

— Знаєш, Томмі, — пробурмотів Рей, не відриваючи погляду від джунглів, де тіні гойдалися, мов примари, — я от думаю: на біса ми взагалі звідти рипнулися? Лежали б собі в сухих койках, слухали радіо, що тріщить “Бітлз” чи “Роллінг Стоунз”. А тепер що? — Він скривився, кинувши швидкий погляд на Кімі, загорнуту в куртку Тома. — Дівчина-загадка, мокрі штани й джунглі, які тільки й чекають, щоб нас проковтнути.

Він нахилився вперед, його голос став різкішим, але з гіркою іронією, що пробивалася крізь браваду. — Думаєш, ми герої, Томмі? Та ми навіть не другий план. Ми — ті хлопці, що дохнуть у третьому акті, щоб хтось там, у залі, пробурмотів: “Ого, війна — це не жарти”. — Його очі блиснули цинічною іскрою, але в них промайнула тінь втоми. — А найгірше, знаєш що? Нема ніякого сценарію. Життя — це п’єса без фіналу, а ми граємо ролі, яких не вибирали. І ніхто не підкаже, чи дочекаємось ми завіси, чи просто зникнемо в темряві.

Джунглі дихали важко, ніби гігантська істота, що щойно прокинулася від тривожного сну. Листя шуміло під поривами вологого вітру, гілки хльостали по бортах джипа, а гул вертольотів наростав — мов серцебиття перед неминучим ударом. Повітря було густе, просякнуте запахом вологої землі, гнилої деревини та ледь відчутного диму, що тягнувся з-за обрію, нагадуючи про палаючий Пхум.

Том стиснув кермо так, що кісточки пальців побіліли. Його очі гарячково шукали проїзд крізь зарості, які змикалися навколо, мов пастка. Поруч Кімі сиділа нерухомо, загорнута в куртку, її обличчя було непроникним, але напруга в ній відчувалась майже фізично — так, ніби вона знала щось, чого інші ще не збагнули.

Рей нервово постукував пальцями по гвинтівці, його губи шепотіли уривки "American Woman", але ритм збивався, ніби душа вислизала з його хватки.

— Швидше, Томмі, — кинув він, його голос тремтів, але він намагався приховати страх за звичною бравадою. — Чуєш, як гудить? Це не пташки співають, а чиясь смерть кружляє над головою.

Том не відповів. Лише сильніше натиснув на газ — джип рвонув уперед, підстрибуючи на вибоїнах. Гілки дряпали кузов, листя хльостало по лобовому склі, залишаючи вологі смуги. Його серце калатало в унісон із гвинтами вертольотів, що гуділи все ближче. Він кинув швидкий погляд на Кімі — її обличчя залишалося спокійним, але пальці, що стискали куртку, тремтіли сильніше, ніби вона чула в гулі відлуння втрати.

— Кімі, — тихо сказав він, голос ледве перекривав гуркіт двигуна. — Якщо ти знаєш дорогу — скажи. Куди їхати?

Вона повільно повернула голову. Їхні погляди зустрілися. Її очі здавалися дзеркалами, у яких кожен бачив своє — надію або правду, яку хотів приховати. Але чого в них не було, так це страху. Лише тиха, надлюдська віра, що пробивала сумніви, мов промінь крізь хмари.

Кімі ледь помітно вказала ліворуч — на вузьку стежку, що зникала в хащах, де листя змикалося, наче ворота до іншого світу.

— «Лаа ор плеа нунг» (ល្អផ្លូវនោះ) — «Гарна та дорога», — прошепотіла вона кхмерською, її голос був тихим, але чітким, ніби джунглі заговорили її устами.

Рей різко сіпнувся, його очі розширилися від подиву, а пальці застигли на гвинтівці. Він нахилився вперед, його голос тремтів від суміші тривоги й насмішки.

— Ти диви, відьма заговорила! — вигукнув він. Цинічна посмішка повернулася на його обличчя, та в ній уже читалася нервовість. — І що це означає, Кімі? “Танцюй, поки не впадеш” чи “Ласкаво просимо до пекла”?

Том кинув на нього різкий погляд, його щелепа стиснулася.

— Досить, Рею, — процідив він. Голос був низький, але сповнений гніву. — Вона намагається нам допомогти. А ти тільки й робиш, що чіпляєшся. — Він повернувся до Кімі, і його тон мимоволі пом’якшав. — Дякую, Кімі. Я вірю тобі.