Розділ 5. Викрадач

Дощ почав накрапати повільно, ледь чутно, наче джунглі шепотіли про щось таємниче, випускаючи краплі з листя, що тремтіли під їхньою вагою, ніби тримачи в собі невиказані пророцтва. Спочатку це був лише тихий шелест, що зливався з гудінням комах, але з кожною хвилиною краплі ставали важчими, падаючи на землю з глухим стуком, наче невидимий барабанщик відбивав ритм наближення бурі. Вологість у повітрі наростала, обволікаючи все довкола сирим, важким подихом, що пахнув сирою землею і гнилою деревиною, а темрява густішала, просочуючись крізь гілки, що гойдалися під поривами вітру, мов руки, які хапаються за останні промені світла. На посту біля південного периметра бази Foxtrot-3 солдати мовчали, лише Пітерс нервово смикав затвор гвинтівки, його пальці тремтіли від вологи і страху, а Гарріс жував сухар, ховаючи очі під козирком каски, що блищала від крапель, ніби броня, яка не могла захистити від невидимої загрози.

— Том! Том Махоні! — раптом вигукнув хтось із темряви, його голос пробився крізь шум дощу, різкий і стомлений, наче крик птаха перед бурею. — Тебе викликають до штабу, треба відновити зв’язок із центром!

Із темряви, що гуділа від шелесту листя і крапель, з’явилася фігура Гокінса. Його форма промокла до нитки, комір обвис, а вода стікала з козирка, залишаючи блискучі доріжки на обличчі, що видавало втому — очі запалі, плечі опущені, ніби вага війни тиснула на нього сильніше, ніж дощ. Але голос зберігав нотку дружньої підтримки, ніби він намагався втримати залишки людяності в цьому пеклі.

— Зміна прийшла, ти вільний.

Том кивнув, його обличчя залишалося непроникним, але очі блиснули вдячністю, що швидко згасла під вагою тривоги, що оселилася в грудях.

— Все тихо, але вуха тримай гостро, — коротко кинув він, його голос був глухим, ніби дощ заглушив у ньому всі емоції. Він розчинився в мороці, його кроки глухо відлунювали по вологій землі, зливаючись із шумом дощу, що вже переростав у рівномірний гул.

Стежка до штабу була слизькою, кожен крок здавався боротьбою — дощ змочив кожен листок, кожну гілку, що нависали над шляхом, наче пазурі джунглів, які намагалися вхопити Тома за плечі, затримати, попередити. Повітря просочувалося запахом вогкої землі, дизельного палива і втоми, що осіла на всьому довкола, мов невидима павутина, а десь удалині чувся тріск гілки, що лунала, як постріл, але швидко гасла під шумом дощу. Прапор на щоглі обвис, його тканина потемніла від вологи, і він гойдався під поривами вітру, мов старий солдат, що більше не вірить у перемогу, але все ще тримається за свій пост, його кольори злилися з темрявою, ніби війна вимила з нього всі надії.

Штаб Foxtrot-3 був імпровізованим укриттям із брезенту й дерев’яних дощок, натягнутим між двома пальмами, що гуділи від вітру, наче оплакували всіх, хто тут загинув. Всередині панувала напівтемрява: тьмяне світло лампи хиталося від протягу, що просочувався крізь щілини, кидаючи тремтливі тіні на стіни, ніби привиди минулих наказів. Рації гуділи, їхній тріск переривався уривками голосів, що тонули в шумах, рипіла підлога під важкими черевиками, а на столі лежала карта, захищена пластиковою плівкою, що блищала. Поруч із картою на столі стояла кружка недопитої кави без власника, її запах змішувався з вогкістю і металевим присмаком повітря, що просякло запахом війни.

Полковник Гарві навис над картою, наче над тілом пораненого — його погляд був твердий, без сумнівів, а постава випромінювала холодну впевненість. Сивина на скронях не робила його мудрим, лише холоднішим, ніби війна висушила в ньому все людське, залишивши лише машину для наказів, що не знає жалю.

— …"Тук-Сомнак" — лише крапка на карті, — кинув він, не дивлячись ні на кого, його голос різав повітря, наче лезо, що не залишає шансу на помилку. — Двічі за тиждень там помічено активність В’єтконгу. Третього разу я чекати не буду.

Сержант Вудс, у формі, натягнутій на плечі, як тягар, пробурмотів, його голос звучав глухо, ніби він намагався стримати гнів, що кипів усередині, мов вулкан перед виверженням:

— Там цивільні. Діти. Якщо ми помиляємось…

— Помилка — залишити їх живими, — відрізав Гарві, його очі звузилися, а тон став крижаним, мов лід, що сковує джунглеву річку. — В’єтконг переховується за старими й дітьми. Ви це знаєте, сержанте.

— Може, відправимо розвідку? Дайте хоча б 48 годин, — обізвався Донован, офіцер розвідки. Його голос звучав стримано, але в очах палала напруга — наче він уже бачив, чим це все може обернутися.

— Хуан Донг уже втрачено, — підвищив тон Гарві, його рука різко лягла на карту, притискаючи її до столу. — Якщо "Тук-Сомнак" стане наступним — буде прорив на Сайгон. Це не місія ООН. Це війна.

Вудс зиркнув на нього крізь зуби, його пальці стиснулися в кулаки так, що побіліли кісточки.

— І ти знову хочеш все спалити напалмом? — його голос був тихим, але в ньому бриніла лють, що готова була вирватися, мов звір із клітки.

— Я хочу тиші, — тихо відповів Гарві, але в його голосі бриніла сталь, що не знала жалю. — А щоб її досягти — іноді треба вирізати язик.

Майор Блейк із ВПС, похмурий, вказав на знімки, його голос звучав сухо, як тріск рації, що передає погані новини:

— Ось дані аеророзвідки. Тут ми бачимо укриття біля пагорба, південніше пхуму. Проте поки що немає впевненості, що це саме військове укриття — наразі маємо лише здогадки.

— Іншої нагоди не буде, — зітхнув Гарві, не відриваючи очей від карти, ніби бачив там не просто позначки, а долі сотень людей. — Якщо в’єтконгівці там закріпляться, жертв буде набагато більше.

— І ви серйозно хочете віддати наказ, спираючись лише на здогадки? — Донован підняв брови, а голос його став холодним і різким, немов лезо, що прорізає пелену брехні й сумнівів.

Гарві відповів, не зморгнувши, його погляд був холодним, як сталь, що не знає пощади:

— Я хочу, щоб наші хлопці повернулися додому живими. Якщо потрібно — спалимо джунглі до голої землі. Пхум — побічна шкода. Ще одна крапка на карті.