Розділ 6. Квитки до пекла

Том прокинувся раптово — наче його вирвали зі сну. Повітря вібрувало, земля здригалася під ногами, і каміння затремтіло від сили вибуху, а над головою з ревом проносилися літаки, наче розлючені залізні звірі. Потім — вибух. Глухий, важкий, із відлунням, що котилося крізь джунглі, роздираючи землю навпіл.

Він різко підвівся, серце калатало в грудях, як перегрітий двигун. Гаряче, душно, і дим — дим тягнувся від обрію, заповнював легені, змішувався з їдким смородом напалму. Том відчув, як піт стікає по спині, а в роті пересохло від страху.

Поруч Кімі сиділа, обійнявши коліна руками, її струнка постать здавалася крихкою на тлі хаосу, що вирував довкола. Її очі були широко розплющені — не від страху, а від глибокого усвідомлення, що пронизувало її, мов стародавнє знання, заховане в серці джунглів. Вона дивилася мовчки й уважно — зосереджено, ніби бачила те, чого ще не сталося, ніби час для неї розкрився, оголивши нитки долі. Її погляд пронизував Тома наскрізь, ковзаючи повз нього — туди, де вже визрівав неминучий вибір, де його майбутнє впліталося в павутиння війни, що не відпускала нікого. У тій тиші, в тому погляді було щось тривожне й пророче — ніби вона бачила не війну навколо, а війну, що вирувала всередині нього, ту, що роздирала його між обов’язком і мрією, між виживанням і людяністю.

І це не вона здавалася вразливою — це він був оголеним перед нею, як людина, що ще не знає, що вже перейшла межу. Вона дивилася так, ніби хотіла зупинити його — вберегти, якщо не від джунглів, то хоча б від самого себе, від тієї темряви, що війна залишала в кожному, хто виживав. Її пальці, що міцно стискали коліна, ледь тремтіли, але в глибині її очей Том побачив не паніку, а спокійну, майже надлюдську віру — віру в нього. У тому погляді було мовчазне: "Ти вчинив правильно…" — ніби вона знала, що його рішення повернути їй амулет, його прагнення захистити її, було єдиним світлом у цьому мороці. Її очі, темні й глибокі, мов озеро "Сльози Духа", відбивали золотаве світло ранку, але в них було щось більше — віддзеркалення його власної душі, що боролася за шанс залишитися собою.

Том відчув, як у грудях стиснулося щось невимовне — суміш страху за неї і незрозумілого тепла, що розливалося всередині, коли він бачив її поруч. Її мовчання було важчим за слова, її погляд — важчим за будь-який наказ. І в цю мить він зрозумів: вона не просто дівчина з джунглів, яку він врятував. Вона була його маяком у цьому пеклі, його тихим нагадуванням про те, що ще залишилося вартісним у світі, де все руйнувалося.

— Ти не знаєш, де Рей? — спитав Том, хоч і розумів, що вона не відповість. Він протягнув їй свою куртку, його пальці затрималися на мить, коли торкнулися її руки — холодної, але живої, ніби цей дотик нагадав йому про її присутність. — Ось, укрийся. І не бійся. Чекай нас тут. Я зараз повернуся. Знайду Рея, і ми поїдемо на базу, де будемо у безпеці.

Кімі мовчала, але її погляд не відпускав його — наче намагався втримати тут, біля неї, подалі від того хаосу, що чекав за межами їхнього маленького укриття. Вона ледь помітно кивнула, і Том відчув, як її віра в нього додає сил.

Том стиснув губи, змушуючи себе відірвати погляд від її очей, і оглянув усе навколо джипа. Рюкзак Рея лежав на місці, але жодних слідів самого друга не було. Серце Тома закалатало ще дужче. Він схопив штурмову гвинтівку і кинувся вузькою тропою, що вела в джунглі, пробираючись крізь вологе листя. Кожна мить здавалася вічністю — а що, як Рей потрапив у біду? Що, як його вже немає? Раптом десь у кущах хруснула гілка, і Том завмер, уявляючи найгірше.

Його нога ковзнула на вологому камені, і він зупинився, тримаючись за стовбур дерева, що пахнув мохом і вогкістю джунглів. Попереду відкривався краєвид, від якого завмирало серце: скелястий виступ над озером, затягнутим густим димом, що здіймався від палаючих хащів унизу. А на самому краю стояв Рей — оголений по пояс, із розкинутими руками, ніби фронтмен на сцені, диригент шаленого ритму, що охопив джунглі.

У його уяві все довкола — криваво-червоне небо, запах напалму, гуркіт палаючих уламків — перетворилося на грандіозний рок-концерт. Джунглі стали живим амфітеатром, де звуки війни зливалися в єдину мелодію, яку він чув у тренувальному таборі через тріскуче радіо, коли ще вірив, що скоро повернеться додому.

Перший вибух напалму — глухий, глибокий, немов удар барабанів у "When the Levee Breaks", — вдарив у повітря, розірвавши тишу, як хіт, що змушує серце битися швидше. Земля під ногами здригнулася, ритм набирав швидкості, утворюючи танцюючу хвилю, що прошивала все тіло Рея, ніби він сам був частиною цієї музики. Гул літаків над головою — тягучий, гнітючий, як бас-гітара в "Echoes", — розливався в повітрі, мов передчуття неминучого, що стискало груди.

Вибухи миготіли в димі, наче стробоскопи на сцені, кожен спалах — новий акорд, кожен удар — вогненна партія клавіш у "Child in Time", яка розривала душу своєю драматичністю. Водоспад ревів унизу, як стара платівка: шурхіт, ритм, основа, на якій трималася вся ця шалена композиція. А над цим — соло природи: крик тропічного птаха, різкий і пронизливий, вирізався в простір, мов гітарна імпровізація у "Voodoo Child (Slight Return)", що роздирала небо своєю свободою.

Навіть рев невидимого звіра десь у хащах звучав як хаотична імпровізація у стилі ранніх King Crimson — дисонанс, що дивним чином вплітався в мелодію. Це був не просто шум бою. Це був трек, записаний смертю, змішаний у крові, випущений на вінілі з диму й металу. І в цьому хаосі Рей чув ритм, гармонію і… свободу — єдине, що війна ще не встигла в нього відібрати.

Він відчував, як кожен звук проникає в його душу, зливаючись у єдину мелодію — симфонію, що народилася з руйнування, але для нього стала чимось більшим. Музика була його щитом, його втечею, його способом не зламатися в цьому пеклі. Страх перед невідомістю, біль від усвідомлення втрат — брата, друзів, самого себе, — і водночас екстаз від сприйняття війни як мистецтва боролися в його серці. Ця мелодія була його надією, його протестом проти смерті, що дихала в спину.