Розділ 3. П’ять хвилин слави

Том стояв біля озера, все ще відчуваючи відлуння слів Рея в грудях — "джунглі забирають усе, що любиш". Гул, що наростав із глибини джунглів, досі звучав у вухах, змішуючись із шумом водоспаду, а хрускіт гілок, який він почув хвилину тому, не давав спокою. Чи то був просто олень, що тікав у хащі, чи щось інше — хтось, хто стежив за ними? Його пальці міцніше стиснули амулет у кишені, і він відчув, як тепло дерева ніби пульсує в долоні, нагадуючи про Лілі — її погляд, її шепіт, її невловиму присутність, що залишила в ньому слід, мов відблиск веселки на воді.

— Томмі, ти зі мною чи з духами? — крикнув Рей, переставляючи каністри, а потім різко обернувся до друга. — Вудс нас у дезертири запише, якщо не встигнемо до обіду, тож ворушися, фермере!

Том кивнув, змушуючи себе повернутися до реальності, і підійшов до джипа, щоб завантажити останню каністру. Але Рей раптово вилаявся, різко зупинившись, і вказав на переднє колесо.

— Чорт забирай, Томмі, дивись! — Він присів, оглядаючи пробиту шину, його обличчя спохмурніло від тривоги. — Легенди про це місце — не просто чиїсь забобони. З цим водоспадом явно щось не те! Та красуня з’явилася з нізвідки і раптово зникла. Це точно її чари, не інакше!

Том закотив очі, ставлячи каністру в кузов, але в його грудях щось стиснулося — слова Рея, хоч і безглузді, резонували з його власними відчуттями.

— Не знав, що ти такий забобонний, Рею, — відповів він, намагаючись зберегти легкий тон, і присів поруч, оглядаючи прокол у шині. Гострий камінь, наполовину захований у багні, стирчав із шини, наче хтось навмисно його туди встромив. — Це просто камінь, а не прокляття.

— Камінь, кажеш? — Рей фиркнув, штрикнув землю чоботом і нахмурився. — Цей камінь виглядає… надто акуратно. Не схоже, що просто наїхали. Це або її магія, або ми тут не самі. Але крім неї я нікого не бачив — точно та відьма. Спочатку мене відшила, залишила без шансів, а тепер — колесо. Гаразд, неси домкрат, — додав він, трохи заспокоївшись.

Том насмішкувато підняв брови, але мовчки рушив за домкратом.

Поки вони знімали колесо, Рей не міг втриматись від бурчання. Викручуючи гайки, одна з них вислизнула з пальців і покотилася в траву.

— От чорт! — гаркнув він, шукаючи її в пилюці. — Це вона, твоя відьма! Прокляла нас, сто відсотків!

Том, стримуючи сміх, присів поруч.

— Рею, кажу тобі, це не через дівчину. Ти просто роздратований, тому й не можеш зосередитися. — Він нахилився, помітивши метал у траві, і дістав гайку. — Ось, тримай. Давай закінчимо, поки Вудс не втратив терпіння.

Рей буркнув щось незрозуміле, але взяв гайку. Разом вони швидко замінили колесо, затягнувши болти. Том сів за кермо, а Рей, усе ще похмурий, закинув ноги на приладову панель.

— Тобі не здається, що ти занадто розумний, Томмі? — пробурмотів він, дивлячись на хащі. — Але визнаю, гайку ти знайшов швидко. Може, ти й не безнадійний.

Том лише усміхнувся, заводячи двигун, але його погляд залишався далеким, заглибленим у спогади. Він усе ще бачив її — біля водоспаду, з камінчиком, що виблискував, мов сльоза, віддзеркалюючи веселку. Вона здавалася знайомою незнайомкою — ніби він бачив її раніше: уві сні чи, можливо, в минулому житті в Айові.

Джип рушив, здіймаючи хмару пилу, а гілки джунглів шкребли по бортах, ніби хотіли зупинити або попередити. Каністри гриміли ззаду, а шум "Сліз Духа" ще довго відлунював у свідомості. Рей насвистував якусь мелодію, хоч очі його раз у раз повертались до хащів, де ховалася невидима загроза.

Заспокоївшись, Рей поглянув на мовчазного друга.

— Ну що, герой дня? — кинув Рей, ляснувши по дверцятах. — Рятував від жажди, закохався, ще й колесо полагодив. Як приїдемо — скажу Вудсу, щоб виписав тобі медаль. За бойові заслуги з домкратом!

Том усміхнувся, але не відповів. Його думки все ще блукали біля водоспаду.

Дорога вивела їх до вже знайомого пхуму — кілька хатин серед рисових полів, що виблискували на сонці. Том рвучко повернув кермо, і джип круто звернув. Рей, схопившись за дверцята, з’їхав із сидіння, мало не вдарившись об приладову панель.

— Ти що, з глузду з’їхав? — вигукнув він. — Куди це ми?

Том глянув на нього, його очі блищали рішучістю, змішаною з надією.

— Хочу заїхати до пхуму, — сказав він. — У тебе будуть твої п’ять хвилин слави, Казаново. — Він усміхнувся, але голос був серйозним.

Рей витріщився на нього, а потім розреготався, але в його сміху чулася нервозність.

— Слухай, Томмі, мені зараз не до дівчат! Ми й так спізнюємося, Вудс нас живцем з’їсть за запізнення! — Він похитав головою. — Давай іншим разом, га?

Том стиснув кермо, його пальці торкнулися кишені з амулетом.

— Іншого разу може не бути, Рею, — тихо сказав він, — бо війна не дає других шансів. Хочу віддати дівчині її амулет.

Рей підняв брови, а потім його обличчя розпливлося в широчезній посмішці.

— Та ну! Оце поворот! Наш Томмі закохався, і не аби в кого, а в дівчину з джунглів! — Рей розсміявся, хоч у його очах промайнула тривога, і гепнув Тома по плечу. — Ну все, тримайся, Камбоджа, — американське серце атакує!

Джип загальмував на околиці пхуму, здійняючи хмару пилу, що повисла в повітрі, мов завіса, крізь яку сонце ледь пробивалося тьмяними променями. Село було живим, але крихким — ніби застигло між світом минулого і війною, що насувалася з джунглів, як невидима тінь, готова зникнути з першим звуком пострілу. Хатини, вкриті пальмовим листям, тулилися одна до одної, їхні дахи тихо гуділи на легкому вітрі, а навколо розкинулися рисові поля, що виблискували під пекучим полудневим сонцем, наче розплавлене скло. У центрі пхуму розлогий баньян кидав тінь на старі плетені кошики, залишені біля його коріння, що випирало із землі, немов жили древнього велетня.

Біля однієї з хатин гойдалася сушена риба, її сріблясті луски виблискували на сонці, а поруч, у тіні, стояла маленька фігурка Будди, обвішана зів’ялими квітами жасмину, чиї пелюстки давно пожовкли. Повітря було важким, насиченим запахом диму від вогнищ, вареного рису, вологої землі і ледь вловимим ароматом пороху, що долинав із джунглів. Кури греблися в пилюці, здіймаючи хмарки куряви, а кози ліниво жували прив’ялу траву біля паль, їхні дзвіночки тихо подзенькували. Жінки в яскравих сампонах — червоних, зелених, синіх, із тонкими вишитими візерунками — несли воду в глиняних глеках, їхні рухи були зосередженими, обережними, ніби кожен крок вимірювався страхом перед невидимим. Старі, з глибокими зморшками, що нагадували карту їхнього життя, сиділи на циновках, жуючи бетель; їхні роти, червоні від соку, мовчки стежили за джипом, а очі блищали настороженою мудрістю.