Розділ 1. Foxtrot-3

Джунглі Ратанакірі дихали вогкістю й таємницями, їхнє зелене серце билося в ритмі невидимого пульсу. База Foxtrot-3 ховалася в їхній гущавині, подібно до хижака, який причаївся перед стрибком, її обриси розчинялися серед гігантських баньянів і сплетінь ліан, що гуділи від шепоту комах. Замаскована під лісову хижу, вона була ледь помітною: дерев’яні стіни, укріплені мішками з піском, гуділи від вібрацій портативного дизельного генератора, який раз у раз хрипів і перехоплював дихання, наче старий вантажник, що тягне непосильну ношу. Над базою нависала сітка, поросла мохом і листям, щоб приховати її від пильного ока ворожої авіації та партизанських загонів, але вона не рятувала від спеки. Повітря було густим, немов гарячий суп, і пахло гнилою рослинністю, машинною оливою та солдатським потом, що просяк усе навколо. Вітерець, якщо й пробивався крізь хащу, лише шепотів про небезпеку, несучи із собою далекий крик птаха чи тріск гілки.

У центрі бази стояв командний намет, де миготіли тьмяні лампи, живлені від того ж примхливого генератора; їхнє світло тремтіло, як полум’я свічки на вітрі. Всередині — стіл, завалений картами стежки Хо Ші Міна, їхні пожовклі краї були всіяні плямами від кави й олівцевими позначками, і радіоприймач, який тріщав позивними "Phantom", видаючи уривки голосів, що тонули в шумах. Біля намету гудів вентилятор, але він лише ганяв гаряче повітря, подібно до собаки, який ганяється за власним хвостом, не в силах його спіймати. Навколо розкинулися спальні бараки — тісні, з металевими койками, де солдати спали під москітними сітками, проклинаючи комарів розміром із ніготь, — їхній гудкий гул був подібний до дзижчання ворожого дрона. У кутку бази, біля ящиків із боєприпасами, стояла імпровізована кухня: казанок, у якому варилася рисова каша, наповнюючи повітря запахом паленого рису, і бочка з дощовою водою, яку ніхто не ризикував пити без таблеток хлору, адже в ній плавали дрібні комахи, схожі на тіні.

Побут на Foxtrot-3 був сумішшю нудьги й напруги, що гуділа в повітрі, немов натягнута струна. Солдати чистили зброю, перевіряли радіо, жартували про дівчат із Сайгона, але кожен звук із джунглів — тріск гілки, крик птаха чи шелест листя — змушував їх хапатися за гвинтівки, а серця завмирати в передчутті. Полковник Гарві, чий голос гримів із командного намету, називав базу "невидимою точкою", але для рядових вона була пасткою, де ти або виживаєш, або зникаєш без сліду, поглинутий зеленим хаосом.

Том Махоні сидів на ящику біля радіовежі, тримаючи в руках гайковий ключ, його пальці залишали маслянисті сліди на металі. Його форма, просочена потом, липла до шкіри, а руде волосся, вигоріле на сонці, стирчало з-під кепки, немов солома, пересушена спекою. Як технік із радіозв’язку, він відповідав за те, щоб "Phantom" залишався на зв’язку з іншими базами, але сьогодні антена знову барахлила, видаючи лише шум і уривки в’єтнамської мови, від яких у Тома холоділи пальці. Він крутив налаштування приймача, його рухи були різкими, а піт стікав по скронях, залишаючи солоні доріжки на шкірі.
— Чортів генератор, — пробурмотів він, витираючи піт із лоба рукавом, який давно втратив свій зелений колір. — Якщо ця штука знову здохне, Гарві мені голову зніме, а я ще навіть не побачив Сайгона.

Поруч, розвалившись на мішку з піском, Рей Дженкінс чистив свій кулемет, його пальці вправно розбирали затвор, хоча він робив це більше для заспокоєння, ніж із потреби. Його темне волосся було скуйовджене, а очі блищали цинічною посмішкою, яка з’явилася в нього ще в тренувальному таборі. Як кулеметник-оператор на гелікоптері, Рей ще не бачив справжнього бою, але вже встиг награти крутого хлопця, ховаючи за бравадою страх перед першим вильотом. Він сплюнув на землю, його слина залишила темну пляму на піску, і кинув:

— Розслабся, Томмі. Якщо Гарві захоче твою голову, я скажу, як ти героїчно боровся з комарами. — Він зареготав, його сміх був хрипким, але швидко заглух, коли генератор знову хрипло видихнув, видавши звук, схожий на постріл.

Том похитав головою, але всміхнувся, його губи ледь здригнулися. Вони з Реєм були нерозлийвода ще з тренувального табору в Джорджії, де жарке сонце й крики сержантів змушували їх триматися разом. Два новачки, кинуті в пекло Камбоджі, де війна відчувалася не як героїчна сага, а як нескінченна гра в чекання, коли кожен день міг стати останнім. Том увімкнув приймач, і той видав тріскучий голос: "Phantom, доповідайте статус". Він швидко вимкнув звук, озирнувшись, чи не чує хто; його серце пропустило удар, а пальці стиснули ключ сильніше.

— Пам’ятаєш, як ми уявляли війну, наче фільм? — тихо сказав Том, дивлячись на джунглі за сіткою, де листя ворушилося, немов ховаючи тіні можливого ворога. — Ми приїдемо, постріляємо поганих хлопців, і вдома нам влаштують героїчну зустріч, а дівчата з Айови й Джорджії кидатимуться на шию. Я думав, ми будемо тими, хто рятує світ, повертається додому з медалями, і всі дивитимуться на нас із захопленням.

Рей хмикнув, не відриваючись від кулемета, його пальці вправно змащували затвор, залишаючи маслянисті сліди.

— Ага, ще й парад влаштують, — він ударив себе в груди. Голос його став глузливим, але в очах майнула тінь. — Я уявляв себе Джоном Вейном, героєм, що рятує світ від червоних, а дівчата з Сайгона самі падають в обійми — бо я ж, чорт забирай, «справжній чоловік». Тепер я просто хочу, щоб гелікоптер не гепнувся, поки я сиджу за кулеметом. І щоб комарі не зжерли мене до кісток.

Він замовк, пальці завмерли. Після паузи додав майже пошепки:

— А ти, Томмі? Хочеш медаль за відвагу, щоб батьки пишалися, а дівчата з сусіднього двору писали тобі листи з парфумом?

Том зітхнув і поклав ключ на ящик. На його рудих бровах залягла зморшка — глибока, мов слід від часу. Його мрії були прості й щирі, як сам він: хлопець із ферми в Айові, що прагнув бути корисним, довести, що має значення. Військова служба здавалася йому ниткою, яка з’єднує людину з чимось більшим — зі справжньою метою, з шансом проявити себе, врятувати чиєсь життя, стати тим, хто змінює хід подій. Він уявляв, як повернеться додому, як дівчата на танцях у рідному містечку дивитимуться на нього з захватом, а батьки обійматимуть його зі сльозами гордості. Але тут, на Foxtrot-3, серед вогкості й тропічного гниття, він дедалі гостріше відчував себе дрібним гвинтиком у машині, яка скрипить, ламається і, здавалося, сама не знає, куди рухається. Кожен день приносив не героїзм, а нову тріщину в його мріях — реальність війни виявилася гнилою трясовиною, де немає парадів, немає захоплених поглядів, лише піт, комарі й страх, що ховається за кожним кущем.