Розділ 1. Foxtrot-3

— Пам’ятаєш, Рею, як ми уявляли війну наче фільм? — питає Том. — Приїдемо, постріляємо поганих хлопців, повернемось із медалями. І ось вона — омріяна слава.  

Технік із радіозв’язку Том Махоні відповідає за зв’язок Foxtrot-3 із зовнішнім світом. Основний канал — «Phantom». Але сьогодні антена знову працює зі збоями, видає лише тріск і уривки чужих голосів, від яких у нього холонуть пальці. Він сидить на ящику біля радіовежі. Гайковий ключ важко лежить у долоні. Форма, волога від спеки, липне до шкіри, а руде волосся, вигоріле на сонці, немов пересушена солома, стирчить з-під кепки.

Том різко крутить налаштування приймача. Піт стікає по скронях, прокладаючи солоні доріжки на обличчі. Він витирає лоба рукавом і дивиться на джунглі за сіткою.  Ратанакірі дихають вогкістю. Ліс ворушиться. Його зелене серце б’ється в ритмі невидимого пульсу. Де в гущавині, подібно до хижака у засідці, ховається база Foxtrot-3.

Її обриси розчиняються серед гігантських баньянів і сплетінь ліан, оповитих невгамовним дзижчанням комах. Замаскована під лісову хижу, вона губиться серед зелені: дерев’яні стіни, укріплені мішками з піском, тремтять від гулу портативного дизельного генератора, який, ніби старий вантажник, раз у раз хрипить і перехоплює дихання. Над базою нависає сітка, поросла мохом і листям, щоб приховати її від пильного ока ворожої авіації. Та від спеки це не рятує.

Повітря немов гаряча юшка із запахом гнилої рослинності, машинної оливи й солдатського поту. Вітерець, який іноді пробивається крізь хащу, несе із собою лише далекий крик птаха або тріск гілки, нагадуючи про небезпеку.

Поруч із Томом, розлігшись на мішку з піском, Рей Дженкінс чистить свій кулемет. Його пальці вправно розбирають затвор, хоча він робить це більше для заспокоєння, ніж із потреби. Мастило замащує руки, залишаючи сліди на всьому, до чого він торкається. Його темне волосся скуйовджене, а очі блищать цинічною посмішкою, яка з’явилася в нього ще в тренувальному таборі. Як бортстрілець, Рей ще не бачив справжнього бою, але вже встиг награти крутого хлопця, ховаючи за бравадою страх перед першим вильотом.

Рей спльовує убік. Слина залишає темну пляму на піску. Він розтирає її носком важкого тропічного черевика.

— Ага, ще й парад влаштують. Я Джон Вейн: рятую світ від червоних, а дівчата, як тільки мене побачать, падають в обійми — бо я ж, чорт забирай, «крутий чолов’яга». Хоча насправді хочу тільки одного: щоб гелікоптер не гепнувся, поки я стирчу за кулеметом. І щоб комарі не з’їли мене живцем.

Він замовкає і прислухається. Пальці застигають на затворі. На його зап’ясті, на потертому ланцюжку, висить ідентифікаційний жетон із потемнілого срібла. Поруч, на краю мішка з піском, лежить недопалена цигарка й дешева металева запальничка з видряпаним написом. Комір форми розстібнутий на два ґудзики, рукави закасані вище ліктя. Він чує, як десь за джунглями глухо буркоче далекий грім — чи то наближення грози, чи просто чергова серія вибухів, надто далека, щоб про неї турбуватися.

Рей ковтає:
— А ти, Томмі… Чому хочеш медаль? Щоб батько пишався? Чи щоб дівчата писали тобі листи з парфумом?

Том опускає погляд на ключ у своїй руці, повільно кладе його на коліно. Його нігті обламані через постійну роботу з металом. На руці — саморобний браслет із плетеного шнура. Такий носять хлопці з Середнього Заходу. Нагрудна кишеня відстовбурчена, бо в ній він постійно тягає за собою лист. Той лист із дому — від матері, з акуратними рядками про городину й те, як добре було б, якби він повернувся до Різдва, — зігнутий по одній лінії стільки разів, що папір на згині вже майже прозорий.

— Та зараз я вже і не впевнений, чи хочу я ті довбані медалі. Я думав, ми робитимемо щось важливе. Рятуватимемо світ. А натомість сидимо в цій дірі й слухаємо, як постійно кричить Гарві. І як мені тут стати героєм?

Том дивиться на Рея.

Два новачки, кинуті в пекло Камбоджі, де війна замість героїчної саги одразу перетворилась на нескінченну гру в чекання. Добре, що ми досі нерозлийвода. Ще з тренувального табору в Джорджії, де жарке сонце й крики сержантів змушували їх триматися разом.

Він вмикає приймач, і той видає тріскучий голос: «Phantom, я Delta One. Запитую СІТРЕП. Прийом». Том швидко вимикає його. Озирається, чи не почув це повідомлення хтось, окрім Рея; його серце пропускає удар, а пальці стискаються у кулак. Знову переводить погляд на Рея, спостерігає, як посмішка сповзає з обличчя друга.

Рей нахиляється ближче, лікті на колінах. Між ними — дерев’яний ящик, усіяний подряпинами, де на кришці вирізані нерозбірливі літери. Тіні від маскувальної сітки лежать на землі смугами, нагадуючи ґрати. Десь у бараках рипить металева койка — хтось перевертається уві сні серед білого дня, бо вночі спати надто небезпечно, або після нічного чергування.

— А хто, по-твоєму, герой? Той, хто боїться й усе одно йде вперед? Чи той, кому взагалі не страшно? Га?

Том відводить очі.

— Думаю, ми тут, щоб стріляти, коли скажуть, а не ставити запитань.

— Ось і я про те. На війні немає героїв, Томмі. Є лише ті, кому пощастило вижити й не зламатися, як гвинтик у машині.

Том на мить випадає з розмови і перепитує: — У якій ще машині?

— У машині, яка скрипить, ламається і сама не знає, куди їде, — Рей стискає плече Тома. — Хочеш стати героєм, про якого писатимуть газети? Хочеш, щоб нас відправили до якогось Ghost Hill, де азіати ріжуть один одного за гроші й ідеали, які лунають з трибун, де ми станемо м’ясом у чужій грі?

— Та ні, єдине, чого я хочу, — щоб усе це мало сенс. Щоб ми не просто… стирчали на базі, як миші в коробці. Сидимо тут, чекаємо, коли нас зжератимуть по черзі. Скільки ми вже тут? Три місяці… Спочатку все здавалося зрозумілим: є ворог, є добро, є батьківщина. Хоч вона і далеко, але тримає за тебе кулаки. А що по факту — спека, яка обпалює шкіру, комарі і під ногами місиво по коліна.

Рей забирає руку, відкидається назад на мішок із піском, і цинічна посмішка виблискує на його обличчі — але цього разу не сягає очей.