finally{

Минуло кілька місяців після кремації Айшен. Пол довго не наважувався торкатися її речей: спочатку йому здавалося, що він просто не має на це сил, потім він почав знаходити безліч дрібних причин відкласти прибирання, а згодом звик до того, що її присутність іще зберігається в квартирі — у шафі з одягом, на полицях, серед книжок і в тих звичайних предметах, яким за життя він ніколи не надавав особливого значення.

Того дня він нарешті вирішив розібратися хоча б із частиною речей. Робота виявилася повільною: кожна знайдена дрібниця нагадувала про Айшен, і Пол раз у раз зупинявся, розглядаючи якусь річ довше, ніж збирався. Коли він відсунув старий диван, щоб дістати те, що давно закотилося за нього, на підлогу випала невелика запилена коробочка. Вона лежала там, мабуть, уже не один рік, затиснута між стіною та задньою ніжкою меблів.

Пол підняв її, витер пил долонею й спробував відкрити. Усередині, загорнута в потемнілу тканину, лежала срібна діадема. Вона була старою, з тонким візерунком, який місцями майже злився з потемнілим металом, але навіть крізь шар пилу прикраса зберігала виразну форму. Пол не відразу торкнувся її. Він уже бачив цю річ раніше — не наживо, звичайно, але Назар розповідав про неї достатньо, щоб тепер не залишалося сумнівів у тому, що саме він знайшов.

Він обережно підняв діадему за краї й повернув до світла. У пам'яті спливла розмова з Назаром, його пояснення про рід Прайд, про силу, яка передавалася кров'ю, і про стару прикрасу, що була не джерелом цієї сили, а ключем до неї. Тоді Пол сприйняв розповідь як ще одну частину дивної історії, у яку його втягнула смерть Айшен. Тепер ця історія лежала перед ним на долонях.

Телефон завібрував на підлозі. Пол поклав діадему назад у коробочку й відповів на дзвінок, не відводячи від неї погляду.

— Поле, це Артур, — почувся знайомий голос. — Мені потрібно повідомити тобі одну річ. Дженн померла сьогодні в лікарні.

Пол повільно опустився на край дивана. Він не одразу знайшов слова, щоб відповісти.

— Що сталося?

— Злоякісна пухлина головного мозку. Лікарі виявили її надто пізно, стан швидко погіршувався. Вони зробили все, що могли, але врятувати її не вдалося.

Артур ще щось говорив, пояснював подробиці, яких Пол майже не сприймав. Він дивився на відкриту коробочку, на срібний обідок діадеми, що лежав серед старої тканини, і поступово пригадував слова Назара. Дженн була останньою з тих, хто міг продовжити рід Прайд. Тепер її не стало. Айшен також не було, а діадема, яка мала залишатися в руках когось із нащадків, опинилася серед її речей і тепер лежала перед ним.

Пол заплющив очі, намагаючись відкинути думку, що сама собою склалася з цих фактів, але вона вже не зникала. Він знову почув у пам'яті пояснення Назара про те, що станеться, коли кровна лінія обірветься, а діадема залишиться в чужих руках. Тоді ця умова здавалася йому лише теоретичним припущенням, одним із багатьох незрозумілих правил, якими Назар пояснював світ магії. Тепер же вона перестала бути теорією.

— Поле, ти мене чуєш? — запитав Артур.

— Так. Чую, — відповів він після короткої паузи. — Дякую, що повідомив.

Вони попрощалися, і Пол ще деякий час тримав телефон у руці. Потім відклав його, дістав діадему з коробочки й поклав на долоню. Срібло було холодним, звичайним на дотик, і в ньому не було нічого, що могло б пояснити, чому ця річ пережила стільки років і чому саме тепер опинилася перед ним.

Він не знав, чи Айшен колись розуміла, що зберігає, чи коробочка просто загубилася серед її речей, чи хтось навмисно залишив її там, де Пол мав знайти. Назар не розповів йому всього, а тепер уже не було в кого запитати про те, що залишилося невідомим.

Пол повернув діадему до коробочки, але кришку не закрив. Він іще раз подивився на стару прикрасу, а тоді перевів погляд на порожню кімнату, у якій усе ще зберігалися речі Айшен.

Він прийшов сюди, щоб нарешті відпустити минуле, але натомість знайшов те, що, схоже, не дозволяло йому закінчитися.

} System.exit(0);