31

Рішення про кремацію було прийняте, документи оформлені, а дата погоджена з крематорієм. Пол кілька разів перевіряв усі папери, хоча Артур уже казав йому, що помилитися там практично неможливо. Йому просто потрібно було чимось займати руки й думки, бо тепер, коли відступати вже не було куди, кожна година наближала його до моменту, якого він боявся від самого початку.

Назар не збирався бути присутнім. Він пояснив, що його участь у процедурі не потрібна, а магічний зв'язок має розірватися внаслідок самого знищення фізичної опори. Він лише попросив Артура повідомити йому, коли кремацію буде завершено, і забрати уламки артефакту, якщо вони залишаться після відкату. Більше він нічого не обіцяв.

До крематорію Пол приїхав разом з Артуром. Жодних родичів чи знайомих вони не запрошували: Пол не хотів перетворювати останнє прощання з Айшен на церемонію, де кожен вважатиме за потрібне сказати щось про неї, а він сам не мав сил вислуховувати співчуття. Усі формальності були виконані заздалегідь, працівники крематорію діяли спокійно й професійно, не ставлячи зайвих запитань.

Коли їх запросили до зали, Пол зупинився біля труни. Він не торкався її, лише дивився на обличчя Айшен, намагаючись запам'ятати його таким, яким воно було до аварії. Артур залишився трохи позаду, даючи йому час.

— Я не знаю, чи правильно вчинив, — нарешті сказав Пол. — Усе ще здається, що я мав знайти інший спосіб.

— Ти шукав його, — відповів Артур. — І вона знала, що ти шукав. Але зрештою це було її рішення.

— Я знаю. Просто не думав, що колись доведеться погоджуватися на таке.

— Ніхто не думає про це заздалегідь.

Пол нахилився, тричі поцілував свою наречену, як того вимагає традиція: у лоб, в руки та у ноги... випростався й відійшов. 

Коли працівник крематорію повідомив, що можна починати вони з Артуром залишилися в окремому приміщенні, звідки могли спостерігати за процедурою через передбачене для цього вікно. Усе відбувалося відповідно до звичайного порядку, без будь-яких незвичних дій чи втручання. Пол сидів нерухомо, поклавши телефон на долоню, і час від часу дивився на екран.

Тим часом за кілька кілометрів звідти Мілана перебирала речі у своїй кімнаті. Вона не знала, що саме відбувається в крематорії, але відчула зміну майже відразу. Спершу це було дивне відчуття втрати рівноваги, потім — раптовий біль у всьому тілі, якого вона не могла пояснити. Вона спробувала підвестися, але ноги підкосилися, і жінка вхопилася за край столу.

У дзеркалі навпроти вона побачила, як її обличчя змінюється. Шкіра втрачала пружність, риси загострювалися, волосся стрімко сивіло, а руки вкривалися глибокими зморшками. Це не було звичайним старінням, яке приходить поступово з роками. Час ніби повернувся проти неї, забираючи за одну мить усе, що вона мала віддати йому протягом десятиліть.

Мілана спробувала покликати на допомогу, але голос перетворився на хрипкий шепіт. Вона впала на підлогу, вже не маючи сили підвестися.

Щось подібне відбувалося і з Дженн. Вона саме була вдома, коли раптово відчула, що не може втримати в руках чашку. Та впала й розбилася, а сама Дженн спробувала піднятися зі стільця, але не змогла. З очей потекли криваві сльози. Також кров пішла із носа. В голові з'явився дивний дурман...

Усе, що вона встигла зробити - набрати 103, і прохрипіти у телефон:

--Допоможіть. - Далі була лише темрява...

***

У крематорії минуло чимало часу. Пол майже не рухався, а Артур кілька разів пропонував йому вийти, випити води або хоча б пройтися коридором, але той відмовлявся. Він не хотів пропустити завершення процедури, хоча й не знав, чого саме очікує.

Коли тіло Айшен майже догоріло, Пол дістав телефон. Переписка залишалася відкритою на останніх повідомленнях, і він довго дивився на екран, не знаючи, що написати. Усе важливе вони вже сказали одне одному, але він не хотів, щоб останні слова між ними залишилися словами про страх, вибір і неминуче прощання.

Він набрав повідомлення:

Пол: «Я кохаю тебе, Айшен. І завжди кохатиму».

Відповідь прийшла одразу ж. 

Айшен: «Я теж кохаю тебе. Де б я не опинилася — я чекатиму. Я дочекаюся тебе...»

Пол прочитав повідомлення, потім ще раз, і притиснув телефон до долоні. Він не став відповідати. Не тому, що не мав чого сказати, а тому, що будь-які слова здавалися зайвими після того, що вона йому написала.

На екрані залишилося останнє повідомлення Айшен. Більше нових не надходило.

Артур підійшов і тихо промовив:

— Поле, час.

Пол кивнув, але ще кілька секунд не відводив погляду від телефона. Потім підвівся й пішов за Артуром.

Він не знав, де тепер Айшен і чи справді вона зможе його дочекатися. Не знав, скільки часу мине до їхньої зустрічі, і чи буде вона можливою взагалі. Але тепер у нього залишилося її останнє повідомлення — не прохання затримати її, не обіцянка повернутися, а слова, які дозволяли йому жити далі, не вважаючи, що він її зрадив.

Айшен нарешті отримала право піти. І Пол дозволив їй це зробити.