30

Артур мав рацію: відкладати розмову з Дженн не було сенсу. Якщо вона справді знала про речі, які Маріанна забороняла донькам чіпати, то зараз це могло виявитися важливішим за будь-які припущення щодо старої родинної історії.

Дженн погодилася зустрітися з ними того ж вечора. Вона відчинила двері неохоче, а побачивши Пола, одразу запитала:

— Ти знову прийшов говорити про артефакт? Я ж уже все розповіла Артурові.

— Не про артефакт, — відповів Пол. — Ми хочемо запитати про речі твоєї матері. Зокрема про старі прикраси, які вона не дозволяла вам чіпати.

Дженн на мить завмерла, але швидко опанувала себе.

— Звідки ти про це знаєш?

— Айшен згадала. Вона сказала, що мама забороняла вам торкатися деяких бабусиних прикрас і говорила, що їх краще не успадковувати.

Дженн відступила, пропускаючи їх до кімнати.

— Я не розумію, чому ви раптом вирішили, що це має стосунок до її смерті.

— Ми поки що нічого не вирішили, — втрутився Артур. — Але маємо підстави перевірити всі обставини, які можуть пояснити походження артефакту. Ти казала, що цікавилася історією родини. Можливо, пам'ятаєш більше, ніж Айшен.

— Я пам'ятаю, що мама не любила розмов про бабусю, — відповіла Дженн. — Вона ніколи не розповідала, чому Елеонора вбила своїх сестер, і не хотіла, щоб ми шукали старі документи. Коли я запитувала, вона казала, що минуле не варто ворушити.

— А прикраси? — уточнив Пол.

Дженн сіла навпроти них і потерла долоні.

— Після смерті мами ми розбирали її речі. Було кілька коробок із прикрасами, але більшість звичайні: сережки, ланцюжки, каблучки. Дещо ми поділили між собою, дещо віддали родичам. Я не пам'ятаю нічого особливого.

— Ти сказала «більшість», — зауважив Артур. — Що було з рештою?

— Там була одна маленька коробочка. Дерев'яна, темна, із металевою застібкою. Мама тримала її окремо, і я не пам'ятаю, щоб вона колись дозволяла нам її відкривати. Коли ми розбирали речі, коробочки вже не було.

— Ти знаєш, куди вона поділася?

— Ні. Можливо, мама сама її комусь віддала. А можливо, вона зберігалася в іншому місці. Я не стежила за кожною річчю.

Артур зробив коротку нотатку.

— Ти колись бачила, що було всередині?

Дженн не відповіла відразу.

— Один раз. Ще за життя мами. Вона відчинила її, коли думала, що нас немає вдома. Я побачила щось схоже на стару прикрасу, але не роздивилася. Мама дуже розсердилася, коли помітила мене, і сказала, щоб я навіть не думала торкатися її вмісту.

— Ти розповідала про це Мілані? — запитав Пол.

Дженн підняла на нього очі.

— Так. Колись розповідала. Але це було давно.

— Коли саме?

— Не пам'ятаю. Ще до аварії, звісно. Я говорила їй, що мама приховувала від нас якісь родинні речі. Мілана сказала, що деякі предмети справді можуть бути небезпечними, і порадила не шукати їх без потреби.

Артур відклав ручку.

— Тобто Мілана знала про коробочку?

— Вона знала те, що я їй розповіла. Не більше.

— А ти знала, що саме вона може містити?

— Ні.

Пол довго дивився на сестру Айшен, намагаючись зрозуміти, чи вона знову щось приховує, але цього разу не став тиснути.

— Дженн, я не прийшов звинувачувати тебе в усьому, що сталося. Але ти маєш зрозуміти: Айшен досі не може піти. І кожна річ, яку ти приховуєш, може заважати нам їй допомогти.

Дженн опустила погляд.

— Я не знаю, де та коробочка. І не знаю, що було всередині. Я вже сказала тобі все, що пам'ятаю.

— Тоді більше нічого не приховуй, якщо щось згадаєш, — сказав Артур. — Навіть якщо здаватиметься, що це не має значення.

Вони попрощалися без сварки. На вулиці Пол зупинився біля автомобіля.

— Вона знову згадала Мілану.

— І знову не назвала нічого, що могло б її прямо викрити, — відповів Артур. — Але тепер ми знаємо, що Мілана чула про коробочку ще до аварії. Це варто буде перевірити.

— Думаєш, вона знала, що там було?

— Думаю, що ми повинні поставити їй це запитання. Але спершу повернімося до Назара. Він просив розповісти все, що ми знаємо про родину, і тепер у нас з'явилася ще одна деталь.

***

Назар вислухав їх наступного дня. Цього разу він не став заперечувати, що розмова може бути корисною, хоча новина про коробочку не справила на нього такого враження, як Пол сподівався. 

Старий довго не відповідав, коли Артур закінчив розповідати про розмову з Дженн. Він сидів за старим письмовим столом, поклавши перед собою кілька аркушів із нотатками, а поруч лежав предмет, який вони привезли йому раніше. Старий час від часу переводив погляд із записів на артефакт, наче намагався зіставити почуте з тим, що вже встиг з'ясувати самостійно.

— Отже, вона визнала, що поклала його в автомобіль, — нарешті промовив він. — І водночас стверджує, що не створювала його, а лише отримала від когось уже готовим?

— Саме так, — відповів Артур. — Вона добровільно дала кров, знала, що предмет має стосунок до магії, і розмістила його в машині Айшен. За її словами, вона хотіла отримати родинний спадок, але не знала, що артефакт призведе до смерті сестри. Хто саме передав їй цю річ, назвати відмовилася.

— А ви їй повірили? — Назар подивився на слідчого.

— Я повірив, що вона розповіла частину правди. Решту ще належить перевірити. Її пояснення не відповідає тому, що ми раніше чули про правила створення артефакту. Мілана стверджувала, що кров має належати творцеві, а сам творець повинен особисто розмістити предмет там, де той має подіяти.

Назар ледь помітно кивнув.

— Це важлива обставина. Але, перш ніж ми повернемося до артефакту, вам потрібно зрозуміти, заради чого взагалі могла початися ця історія. Ви розповідали, що Айшен згадувала про родинний спадок, який цікавить невідому істоту. Думаю, тепер я розумію, про що йшлося.

Він відсунув аркуші й дістав із шухляди стару папку. Папір усередині пожовтів від часу, а на кількох сторінках виднілися записи, зроблені різними почерками. Назар не став одразу показувати їх чоловікам, натомість розгорнув одну з них і провів пальцем уздовж рядків.