29

До Назара вони повернулися через два дні. Артурові довелося витратити чимало часу, щоб отримати дозвіл на тимчасове вилучення артефакту для додаткового дослідження, а ще більше — щоб зібрати документи, які, на його думку, могли мати бодай якийсь стосунок до справи. Він не надто вірив, що старі родинні історії допоможуть розслідуванню, однак після розмови з Назаром уже не міг дозволити собі відкинути їх лише тому, що вони здавалися дивними.

У машині лежала невелика опечатана коробка з артефактом, окрема папка з матеріалами справи Елеонори Прайд і ще одна — з документами, які Артур зібрав щодо родини Ліст. Пол тримав на колінах телефон Айшен, час від часу перевіряючи екран, хоча повідомлень від неї поки не було.

— Ти збираєшся весь час дивитися на телефон? — запитав Артур, не відводячи погляду від дороги.

— А що мені робити? Чекати, поки він сам заговорить?

— Я не про це. Ти нервуєш, і це зрозуміло, але якщо Назар знову почне ставити запитання, краще відповідати спокійно. Минулого разу ти мало не посварився з ним ще до того, як він погодився нас вислухати.

— Він поводився так, ніби ми прийшли просити в нього грошей, — відказав Пол. — І я досі не впевнений, що він узагалі хоче допомагати.

— Він не зобов'язаний нам допомагати. Ми для нього чужі люди, які принесли фотографію дивної речі й розповіли історію про загиблу наречену, котра надсилає повідомлення з телефону. На його місці я теж спершу вирішив би, що маю справу з клієнтами психлакарні або людьми, які не можуть змиритися з втратою.

Пол нічого не відповів. Він розумів, що Артур має рацію, але від цього не ставав спокійнішим.

Назар відчинив двері не одразу. Спершу вони почули, як хтось відсунув засув, потім клацнув замок, і лише за хвилину у вузькій щілині з'явилося його обличчя.

— Ви знову, — промовив він без особливого здивування. — Я ж казав, що не обіцяв вам допомагати.

— Ми й не просимо вас виконувати обіцянку, якої ви не давали, — відповів Артур. — Ми домовилися повернутися з артефактом і матеріалами, які ви хотіли побачити.

Назар перевів погляд на коробку в руках Пола.

— Принесли?

— Так. Є дозвіл на огляд, але забрати його звідси ми не можемо. І перш ніж ви запитаєте, я не дозволю вам розбирати його або пошкоджувати.

— Я ще нічого не просив розбирати, — сухо зауважив Назар і відступив убік. — Заходьте. Тільки коробку поставте на стіл, а не тягніть її до мене в руки.

У кімнаті майже нічого не змінилося від їхнього першого візиту. На столі лежали ті самі папери, біля вікна стояв старий дерев'яний стілець, а на полиці виднілися книжки з потертими корінцями. Назар зачинив двері, дочекався, поки гості розмістяться, і лише тоді підійшов до коробки.

— Отже, це та сама річ, яку ви показували мені на фотографії?

— Так, — відповів Пол.

— А тепер розкажіть, хто її знайшов, де саме вона лежала і хто мав до неї доступ. Не пропускайте нічого, навіть якщо вам здається, що подробиця не має значення.

Артур розкрив папку.

— Артефакт виявили в автомобілі Айшен після аварії. На ньому є сліди крові, експертиза встановила, що вона належить Дженн Ліст, сестрі загиблої. Дженн зізналася, що сама поклала предмет у машину, але стверджує, що отримала його вже готовим від іншої людини. Називати цю людину вона відмовилася.

Назар не торкнувся коробки.

— Вона поклала його в машину добровільно?

— Так, — відповів Артур. — Вона знала, що робить це не просто так. За її словами, хотіла отримати спадок, але не збиралася вбивати сестру й не знала, що саме спричинить цей предмет.

— І ви їй повірили?

— Я зафіксував її свідчення. Це не означає, що я вважаю їх правдивими.

Назар подивився на нього уважніше.

— Принаймні ви розумієте різницю.

Він нарешті взяв коробку, оглянув пломбу, перевірив документи, що підтверджували дозвіл, і попросив Артура відкрити її. Коли кришку зняли, Назар не відразу нахилився над предметом. Він довго дивився на нього, наче намагався зіставити побачене з якимось давнім спогадом, а потім повільно обійшов стіл.

— Не торкайтеся його, — попередив він. — І не пересувайте, поки я не скажу.

— Ви впізнали його? — запитав Пол.

— Я впізнав те, на що він схожий. Це не одне й те саме.

Назар нахилився ближче, оглянув поверхню, затримав погляд на слідах крові, а потім випростався.

— Ви сказали, що кров належить сестрі загиблої. Вона добровільно її віддала?

— За словами Дженн, так. Їй сказали, що це потрібно для захисного обряду, — відповів Артур. — Вона не заперечує, що знала про призначення ритуалу, але стверджує, що не розуміла його справжнього значення.

— А хто проводив обряд?

Пол і Артур перезирнулися.

— Мілана, — відповів Пол. — Вона була знайома з їхньою матір'ю. Ми вже говорили, що Маріанна була учителькою Мілани.

Назар відвів погляд від артефакту.

— Знову Мілана.

— Ви її знаєте? — одразу запитав Артур.

— Я знаю це ім'я. Але не збираюся зараз розповідати вам усе, що колись чув про людей, яких ви називаєте. Спершу хочу зрозуміти, що саме ви принесли.

Він знову нахилився над коробкою.

— Мені потрібно знати, що вам розповіла ця жінка про артефакт. Не те, що ви самі про нього думаєте, а її точні слова.

Артур коротко переказав їхню попередню розмову з Міланою: про те, що кров повинна належати творцеві й що творець мусить особисто покласти артефакт у місце, де той має діяти.

Назар слухав мовчки, не перебиваючи. Коли Артур закінчив, він кілька секунд дивився на коробку, а потім підняв голову.

— І після цього Дженн заявила, що отримала готовий предмет від когось іншого, але сама поклала його в автомобіль?

— Саме так.

— Тоді у вас є проблема, яку ви чомусь досі не спробували розв'язати.

— Яка саме? — запитав Пол.

— Якщо Мілана сказала правду, то кров належить творцеві, а творець особисто розміщує предмет. У вас кров Дженн, і у вас є свідчення, що вона поклала артефакт у машину. Але вона запевняє, що не створювала його. Отже, або вона бреше, або Мілана сказала вам не все, або ви неправильно зрозуміли одну з умов.