28

Будинок Назара виявився значно звичайнішим, ніж Пол уявляв собі дорогою сюди. Жодних дивних знаків на воротах, незрозумілих символів на дверях чи інших ознак, за якими можна було б здогадатися, що тут живе людина, до якої звертаються по допомогу в справах, що виходять за межі звичного. Невеликий цегляний будинок стояв трохи осторонь від сусідніх садиб, за невисоким парканом, який давно потребував ремонту. Біля хвіртки росли дві старі яблуні, під однією з них стояла дерев'яна лавка, а за будинком виднілася господарська прибудова з металевими дверима. Усе виглядало так, наче господар просто давно живе тут, не надто переймаючись тим, яке враження справляє на перехожих.

— Ти впевнений, що це саме той Назар? — запитав Пол, заглушивши двигун.

Артур переглянув адресу в телефоні, хоча вже робив це кілька разів дорогою.

— Адреса збігається. Ім'я теж. Чоловік, який дав мені його номер, сказав, що Назар живе тут приблизно тридцять років, раніше працював у районі, а тепер майже ні з ким не спілкується.

— «Майже» — це не дуже конкретна характеристика.

— Іншої в мене немає. Людина, яка його порадила, сама бачилася з ним лише кілька разів. І відразу попередила, що він не любить непроханих гостей.

Пол глянув на будинок.

— Чудово. Саме те, що нам потрібно після кількох тижнів пошуків.

— Ми можемо розвернутися й поїхати назад, якщо ти очікував, що нас зустрінуть із чаєм і готовими відповідями.

— Я очікував хоча б того, що людина, яка погодилася прийняти нас, знатиме, навіщо ми приїхали.

— Він не погоджувався. Я лише зателефонував і сказав, що хочу поговорити.

Пол повернувся до Артура.

— І ти не вважав за потрібне уточнити, про що саме?

— Уточнив. Він сказав, що телефоном такі речі не обговорює, а потім запитав, хто дав мені його номер. Коли я відповів, він сказав приїжджати, якщо вже ми так наполегливо шукаємо зустрічі.

— Це звучить майже як запрошення.

— Для нього, можливо, так і є.

Артур відчинив дверцята й вийшов з автомобіля. Пол затримався ще на кілька секунд, перевіривши, чи взяв телефон, а потім дістав із бардачка невелику папку. У ній лежали фотографії артефакту, кілька роздруківок із матеріалів справи та копія висновку експертизи щодо крові. Сам предмет вони поки що не брали із собою: Артур не хотів порушувати порядок зберігання речового доказу без необхідності, а фотографій для першої розмови, на його думку, мало вистачити.

— Не починай одразу з допиту, — сказав Пол, коли вони підійшли до хвіртки.

— Я не збираюся його допитувати.

— Ти завжди так кажеш перед тим, як починаєш ставити запитання одне за одним.

— А ти завжди вважаєш, що людина має розповісти все, якщо ти достатньо довго на неї дивитимешся.

— Я хоча б намагаюся спочатку зрозуміти, з ким розмовляю.

Артур нічого не відповів і натиснув на кнопку дзвінка. З будинку не долинуло жодного звуку. Вони почекали, потім він натиснув ще раз, цього разу трохи довше.

— Може, його немає вдома? — припустив Пол.

— Машина стоїть біля сараю.

— Можливо, він не хоче відчиняти.

— Це теж можливо.

Артур уже збирався постукати, коли за дверима почувся повільний крок, а потім клацнув замок. Двері відчинилися не відразу, спочатку з'явилася вузька щілина, у якій показалося одне око. Чоловік кілька секунд мовчки розглядав обох гостей, не намагаючись приховати невдоволення.

Назар був старшим, ніж Пол очікував, але не справляв враження безпорадної літньої людини. Сиве волосся було коротко підстрижене, обличчя здавалося виснаженим, а погляд — уважним і недовірливим. Він був одягнений у темну сорочку з розстебнутим верхнім ґудзиком і домашні штани, на ногах мав старі капці. Ні в його зовнішності, ні в манері триматися не було нічого, що нагадувало б персонажа з народних оповідей про характерників.

— Хто? — запитав він замість привітання.

— Добрий день. Мене звати Артур Грей. Ми телефонували вам сьогодні.

— Я пам'ятаю, хто телефонував. Я запитав, хто прийшов.

— Артур Грей і Пол. Я не встиг назвати його прізвище телефоном.

Назар перевів погляд на Пола.

— А воно має якесь значення?

— Поки що ні, — відповів Пол. — Ми хотіли б із вами поговорити.

— Про що?

— Про одну річ, яка може вас зацікавити.

— Мене багато чого не цікавить.

Назар почав зачиняти двері, але Артур не став утримувати їх рукою. Він лише встиг промовити:

— Нам сказали, що ви розумієтеся на старих обрядах і речах, пов'язаних із народною магією.

Двері зупинилися.

— Хто сказав?

— Людина, яка колись зверталася до вас.

— І що вона хотіла?

— Це не має стосунку до нашої розмови.

— Тоді й моя відповідь не має стосунку до вашої справи.

Назар знову потягнув двері на себе, але цього разу Пол заговорив раніше, ніж вони встигли зачинитися.

— Ми не приїхали просити вас провести обряд чи зняти прокляття. Нам потрібно зрозуміти, що означає один предмет, який знайшли під час розслідування.

— Тоді покажіть його тим, хто займається такими речами.

— Ми вже показували.

— І що вам сказали?

— Що це може бути артефакт смерті.

Назар перестав зачиняти двері. Його обличчя майже не змінилося, однак погляд став уважнішим.

— Хто саме вам це сказав?

— Жінка, яка займається магією, — відповів Артур. — Вона впізнала предмет, але не змогла пояснити всіх його властивостей.

— А ви вирішили, що я зможу?

— Ми вирішили, що ви могли зустрічати щось подібне раніше.

— Чому?

— Нам сказали, що ви давно працювали з такими речами.

Назар коротко хмикнув.

— Люди багато чого говорять. Особливо коли їм потрібно відправити когось іншого туди, куди самі не хочуть іти.

— Ми не просимо вас робити щось небезпечне, — сказав Пол.

— Ви ще не знаєте, про що просите.

— Саме тому й приїхали.

Назар подивився на нього, потім на Артура, а тоді знову на Пола. Здавалося, він оцінював не стільки їхні слова, скільки те, наскільки добре вони розуміють власну ситуацію. Нарешті він відчинив двері трохи ширше, але не відступив убік.