27

До кінця тижня Пол і Артур встигли відвідати ще чотирьох людей зі свого списку. Результати були приблизно однаковими, хоча кожен із них пояснював природу артефакту по-своєму. Один побачив у ньому засіб для привороту, інша запевняла, що це залишок давнього обряду на багатство, третій довго розповідав про негативну енергетику предметів, які побували в місцях смерті, а четвертий узагалі вирішив, що фотографія підроблена й насправді зображує декоративну композицію.

Пол уже почав сумніватися, чи є сенс продовжувати такі зустрічі.

— Ми витрачаємо час на людей, які навіть не можуть домовитися між собою, що саме бачать, — сказав він, коли вони поверталися від чергової ворожки. — Один говорить про приворот, інший про багатство, третій про прокляття. Якщо показати їм фотографію звичайної старої ложки, вони, мабуть, теж знайдуть у ній сліди давнього ритуалу.

— Можливо, — відповів Артур. — Але ми ж не очікували, що перший зустрічний одразу розповість нам усе про артефакт. Поки що ми з'ясували принаймні одне: більшість із тих, кого ти знайшов, не впізнають його.

— А скільки ще залишилося?

— Достатньо, щоб не робити висновків.

Пол дістав список і подивився на позначки біля прізвищ.

— Я вже починаю розуміти, чому люди платять за такі консультації. Кожен із них говорить упевнено, використовує незрозумілі слова, а коли питаєш про конкретику, виявляється, що потрібна ще одна зустріч, додаткова діагностика або особливий ритуал.

— Ти ж сам казав, що не віриш у магію.

— Я й зараз не стверджую, що вірю. Але після всього, що сталося з Айшен, я вже не можу просто відмахнутися від того, чого не розумію. І це, мабуть, найгірше.

Артур нічого не відповів. Він теж не поспішав визнавати існування речей, які не вкладалися в його уявлення про світ, але фотографія артефакту, свідчення Дженн і пояснення Мілани змушували його принаймні припускати, що за звичайними на перший погляд предметами може стояти щось більше.

Наступного дня з архіву надійшло повідомлення. Запит Артура прийняли, а частину матеріалів старого розслідування вже підготували для ознайомлення. Йому запропонували приїхати особисто, оскільки справа була давньою, а деякі документи містили відомості, доступ до яких обмежувався.

Артур переглянув повідомлення двічі, потім відкрив свою хронологію родини й додав дату загибелі брата Маріанни. Поки що він не знав навіть точного перебігу подій того дня, але хотів зіставити їх із датами сімейних конфліктів, про які вдалося дізнатися раніше.

Пол тим часом продовжував телефонувати за контактами. Наступна жінка, яка називала себе відьмою в сьомому поколінні, погодилася зустрітися лише за умови, що вони принесуть особисту річ Айшен. Пол відмовився, пояснивши, що не має наміру передавати чужі речі незнайомим людям. Ще один чоловік попросив спочатку внести завдаток, а потім повідомив, що без нього навіть не може сказати, чи варто братися за роботу.

— Залишилося троє, з ким можна домовитися без попередньої оплати, — повідомив Пол увечері. — І ще кілька контактів, які поки що не відповідають. Я починаю думати, що ми ніколи не закінчимо цей список.

— Закінчимо, коли перевіримо всіх, хто здається нам достатньо серйозним, — сказав Артур. — Але я б не відкидав ідею пошукати людей за межами оголошень. Якщо дід Назар справді давно живе в місті, хтось із місцевих може знати його особисто.

— Ти пропонуєш розпитувати людей про характерника, якого ми навіть не знаємо за прізвищем?

— А чому ні? Почнемо з тих, хто давно тут живе. Старі сусіди, працівники місцевих установ, можливо, хтось із тих, хто колись звертався до нього. Нам не обов'язково відразу знаходити його самого.

Пол замислився, а потім відкрив нотатки й додав кілька нових пунктів.

— Добре. Я спробую знайти когось, хто хоча б чув це ім'я. А ти займешся архівом.

— Домовилися.

Артур зібрав документи, які планував узяти із собою, і ще раз перевірив дату в повідомленні з архіву. На нього чекала стара справа, у якій, можливо, давно вже не залишилося нічого важливого. Проте він навчився не відкидати матеріали лише тому, що хтось колись поставив у кінці документа позначку про завершення розслідування.

Особливо тепер, коли в цій родині навіть давні нещасні випадки могли виявитися частиною значно довшої історії.

***

Коли Артур повернув Полові телефон Айшен, той спочатку навіть не зрозумів, що слідчий має на увазі.

— Він більше не потрібен для експертиз? — перепитав Пол, тримаючи смартфон у руці.

— Ні. Ми зняли з нього все, що могло мати значення для справи, а сам пристрій уже давно не є речовим доказом. Можеш забирати. Тільки май на увазі, що я не обіцяю, ніби він працюватиме так само, як раніше.

Пол подякував і поклав телефон до кишені. Він не вмикав його одразу, хоча за останні тижні не раз ловив себе на думці, що хотів би знову побачити звичайний екран із фотографією Айшен, її повідомленнями, нагадуваннями та десятками дрібниць, які раніше не мали для нього жодного особливого значення.

Увечері, повернувшись додому, він поклав телефон на стіл і довго дивився на нього, перш ніж під'єднати зарядний пристрій. Екран засвітився не відразу, але зрештою знайомий логотип змінився заставкою, на якій Айшен була зображена під час однієї з їхніх спільних поїздок. Вона стояла біля автомобіля, трохи примружившись від сонця, а вітер розвівав її волосся. Пол не пам'ятав, коли саме зробив цей знімок, зате добре пам'ятав, як довго вона потім вимагала надіслати їй оригінал, бо на його думку фотографія вийшла вдалою, а на її — він знову примудрився вибрати момент, коли вона кліпнула.

Він відкрив повідомлення. Їхнє листування залишилося на місці: звичайні запитання, короткі відповіді, фотографії покупок, нагадування, суперечки про те, що варто придбати додому, і повідомлення, які не мали жодного сенсу для сторонньої людини, але для них обох були зрозумілими без додаткових пояснень.

Пол перегорнув кілька сторінок, зупинився на одному зі старих повідомлень, усміхнувся й набрав: