19

Ранок видався похмурим і прохолодним. Артур виїхав раніше, ніж зазвичай, хоча сам іще не вирішив, як саме розмовлятиме з Дженн. Після нічного листування з Айшен він майже не спав, намагаючись знайти бодай одне пояснення, яке дозволило б повернути справу до звичних, зрозумілих рамок. Та щоразу, коли він зводив усе до технічного збою або невдалого розіграшу, перед очима знову поставала сумочка з грошима, про які ніхто не згадував, і повідомлення, що надійшли з телефона загиблої.

Він вирішив не відкладати візит до Дженн. Потрібно було перевірити, чи справді вона в безпеці, з’ясувати, чи не помітила останнім часом нічого підозрілого, а також обережно підготувати її до того, що результати експертизи можуть викликати додаткові запитання. Про сам результат Артур поки не збирався говорити телефоном, а тим паче — безпосередньо перед зустріччю.

До будинку Дженн залишалося кілька кварталів, коли він помітив Пола. Той ішов тротуаром назустріч, занурений у власні думки, і спершу, здається, не звернув уваги на автомобіль, що пригальмував біля узбіччя. Артур відчинив дверцята й покликав його.

— Поле, зачекайте хвилину.

Пол зупинився, упізнав його й підійшов ближче. Вигляд у нього був стомлений: під очима залягли тіні, а рухи видавали людину, яка провела ніч без нормального відпочинку.

— Добрий ранок, — сказав Артур. — Ви кудись поспішаєте?

— До Дженн, — відповів Пол. — Хотів переконатися, що з нею все гаразд.

Артур уважніше подивився на нього.

— Щось сталося?

Пол не відповів одразу. Він ніби зважував, чи варто говорити про це просто посеред вулиці, але зрештою вирішив, що приховувати вже немає сенсу.

— Мені знову снилася Айшен. Вона прийшла й попросила допомогти Дженн. Сказала, що та в небезпеці, і просила не залишати її саму. Я намагався розпитати, що саме сталося, хто їй загрожує, але Айшен не могла пояснити. Вона знала лише, що Дженн потрібна допомога.

Артур відчув, як усередині щось неприємно стиснулося. Він уже чув від Айшен майже ті самі слова, але тепер отримував незалежне підтвердження від Пола. Звісно, той міг просто переказувати власні переживання, а сни не були доказами, проте збіг був надто точним, щоб його не помітити.

— І ви вирішили одразу їхати до неї?

— А що мені залишалося робити? — Пол знизав плечима, хоча в цьому жесті не було байдужості. — Я не знаю, чи це просто сон, чи Айшен справді намагається зі мною зв’язатися. Але якщо існує хоча б найменша ймовірність, що Дженн загрожує небезпека, я не збираюся сидіти склавши руки. - Він помовчав, а тоді поглянув на Артура. — А ви чому прямуєте до неї? Це пов’язано зі справою?

Артур міг би відповісти ствердно й продовжити розмову в межах офіційних обставин. Саме так він зазвичай і вчинив би, якби не нічне листування, про яке досі нікому не розповідав. Він не мав упевненості, що Пол правильно зрозуміє почуте, але водночас не бачив сенсу приховувати від нього те, що безпосередньо стосувалося Айшен і Дженн.

— Так, пов’язано, — сказав він після короткої паузи. — Але перш ніж щось пояснювати, хочу поставити вам одне запитання. Ви впевнені, що уві сні Айшен говорила саме про небезпеку для Дженн, а не просто просила вас подбати про сестру?

— Упевнений. Вона не просила передати їй щось або допомогти з якоюсь справою. Вона боялася за Дженн. Я бачив це по ній, навіть якщо не міг зрозуміти, чого саме вона боїться.

Артур опустив погляд на мить, після чого вирішив більше не зволікати.

— Минулої ночі я розмовляв з Айшен.

Пол не одразу зрозумів, що саме почув. Він дивився на Артура, наче чекав продовження, яке пояснило б ці слова, але той мовчав.

— Що означає «розмовляв»? — нарешті запитав Пол. — Ви бачили її?

— Ні. Принаймні не так, як ви зараз, мабуть, уявили. Усе відбулося через її телефон, який перебуває в нас як речовий доказ. Спочатку я знайшов дивне повідомлення, надіслане нібито з її номера на той самий номер. Воно відображалося як набір незрозумілих символів. Я знайшов інструкцію, виправив налаштування кодування, і текст став читабельним. Там було написано: «Допоможіть».

Пол не зводив із нього очей.

— І ви відповіли?

— Так. Я запитав, хто це. У відповідь отримав ім’я Айшен. Спочатку вирішив, що хтось намагається пожартувати або що телефон працює некоректно. Але потім співрозмовниця описала аварію так, ніби сама перебувала за кермом і пам’ятала, що робила перед зіткненням.

— Вона сказала, що гальмувала? — швидко запитав Пол.

— Так. Кілька разів. А коли це не допомогло, спробувала повернути, щоб уникнути зіткнення з вантажівкою.

Пол заплющив очі на мить. Це було саме те, що Айшен розповідала йому уві сні. Він не міг знати, чи Артур уже чув цю інформацію від нього раніше, чи знайшов її в матеріалах справи, але наступні слова слідчого не залишили йому часу на роздуми.

— Я не був готовий вважати це доказом, тому попросив назвати щось, чого не могли знати сторонні. Айшен повідомила про сумочку, вилучену після аварії, і про гроші, заховані за продертою підкладкою задньої кишені. Три тисячі гривень: дві купюри по тисячі й дві по п’ятсот. Я перевірив. Усе збіглося.

Пол повільно видихнув.

— Отже, вона справді з вами зв’язалася.

— Я не знаю, як це пояснити, — відповів Артур. — Але знаю, що інформація підтвердилася. І знаю, що Айшен попросила мене захистити Дженн. Майже дослівно те саме, про що ви щойно розповіли.

Пол провів рукою по волоссю, намагаючись упорядкувати думки. Досі він міг переконувати себе, що сни про Айшен були наслідком горя, втоми й небажання прийняти її смерть. Але тепер Артур, людина, яка не мала жодних причин підтримувати його віру в надприродне, розповідав про подію, що збігалася з його власним досвідом.

— Ви їй повірили? — запитав він.

— Я повірив, що хтось надіслав повідомлення з інформацією, яку вдалося перевірити. Щодо решти — я поки не готовий робити висновки. Але не збираюся й удавати, ніби нічого не сталося.

— Це вже більше, ніж я міг сподіватися почути від вас учора.