18

Артур Грей уже майже годину сидів у кабінеті, перебираючи матеріали справи, але раз у раз повертався до телефона Айшен. Він не любив невирішених технічних питань, особливо коли ті виникали посеред розслідування, де кожна дрібниця могла виявитися важливою. Повідомлення, яке телефон нібито надіслав сам собі, досі не давало йому спокою, хоча попередня перевірка не виявила нічого, що дозволило б упевнено говорити про втручання сторонньої людини.

Він знову розпакував пристрій, перевірив записи й відкрив повідомлення з безглуздим набором символів. Кілька хвилин дивився на нього, а потім, згадавши про домовленість із технічним відділом, вирішив поки що не чекати на відповідь фахівців. Якщо проблема справді полягала в кодуванні, можливо, хтось уже стикався з подібним випадком і описав спосіб його виправлення.

Артур відкрив пошуковик на робочому комп’ютері, ввів кілька запитів, переглянув результати й нарешті знайшов інструкцію, яка здалася йому достатньо близькою до його проблеми. Рішення виявилося не таким простим, як обіцяла назва сторінки, однак після кількох спроб йому вдалося змінити налаштування відображення тексту.

Він повернувся до повідомлення.

Цього разу набір символів зник. На екрані з’явилося одне українське слово:

«допоможіть»

Артур нахилився ближче до телефона, перечитав повідомлення, перевірив номер відправника, а тоді звірив час отримання із записами. Слово було зрозумілим, але від цього ситуація не стала менш дивною. Повідомлення надійшло з номера самої Айшен, причому вже після її загибелі. Найпростіше пояснення полягало в помилці системи або в тому, що хтось мав доступ до її пристрою й вирішив пожартувати. Проте жодне з цих припущень поки що не пояснювало, чому повідомлення з’явилося саме в такому вигляді.

Він відкрив поле відповіді й набрав:

«хто ти?»

Артур натиснув кнопку надсилання, хоча сам не міг пояснити, чого очікував. Мабуть, хотів перевірити, чи взагалі працює канал зв’язку, а якщо у відповідь прийде щось осмислене, отримати додаткову зачіпку для технічної перевірки. Він поклав телефон на стіл, повернувся до папки з матеріалами аварії й устиг прочитати лише кілька рядків, коли екран засвітився.

Нове повідомлення:

«Айшен»

Артур повільно підняв телефон. Одне слово, без пояснень, без жодної спроби переконати його в чомусь. Він кілька секунд дивився на екран, а потім набрав:

«Якщо це чийсь жарт, він недоречний. Телефон загиблої перебуває в поліції. Назвіть себе й поясніть, звідки у вас доступ до пристрою».

Відповідь надійшла не відразу.

«Я не жартую. Мене звати Айшен».

Артур відклав ручку, якою щойно робив нотатки, і зосередився на екрані. Ім’я власниці телефона не було таємницею, тож саме по собі воно нічого не доводило. Він вирішив не поспішати з висновками й поставити запитання, на яке випадкова людина навряд чи могла б відповісти, не маючи жодної інформації про аварію.

«Тоді скажіть, що сталося того ранку».

Цього разу відповідь прийшла майже відразу.

«Я їхала до РАЦСу. Пол подарував мені машину. Я натиснула на гальма, але вона не зупинялася».

Артур завмер. Про несправність гальм ішлося в матеріалах справи, а Пол уже розповідав про слова Айшен, які почув уві сні, проте остання обставина не була зафіксована в офіційних документах. Артур досі не знав, що саме мав на увазі Пол і чому взагалі заговорив про сон, але тепер отримував майже те саме твердження від телефона загиблої.

Він набрав наступне запитання:

«Що ви зробили після того, як зрозуміли, що машина не гальмує?»

«Натискала знову. Думала, що, можливо, не натиснула достатньо сильно. Потім спробувала повернути, щоб не врізатися у вантажівку».

Артур перевів погляд на фотографії з місця аварії, що лежали поруч із папкою. Саме таку послідовність дій можна було припустити, аналізуючи положення автомобіля після зіткнення, але в повідомленнях Айшен було щось, чого не вистачало сухим схемам і протоколам: вона описувала власні дії так, наче знову переживала останні секунди перед ударом.

Він не хотів робити висновків лише на підставі тексту. Навіть якщо співрозмовник знав подробиці аварії, це ще не означало, що перед ним справді Айшен. Інформація могла походити з матеріалів, які хтось бачив, а Пол міг розповісти про обставини аварії людям, із якими спілкувався після її смерті.

Артур знову взяв телефон.

«Це можна знайти в матеріалах справи. Мені потрібен доказ, що ви справді Айшен, а не людина, яка отримала доступ до чужої інформації».

Кілька секунд екран залишався порожнім. Потім надійшло повідомлення:

«У машині була моя сумочка. Вона серед речей, які ви забрали після аварії?».

Артур нахмурився. Він пам’ятав перелік вилученого майна, але не міг сказати напевно, де саме зараз лежала сумочка. Він відкрив реєстр речових доказів, знайшов відповідний запис і перевірив місце зберігання. Сумочку справді передали разом з особистими речами Айшен.

«Що з нею?» — написав він.

«У задній кишені продерта підкладка. За нею я ховала гроші на чорний день. Три тисячі гривень: дві купюри по тисячі й дві по п’ятсот. Перевірте».

Артур перечитав повідомлення, після чого ще раз звірив запис у реєстрі. Сумочка перебувала серед речових доказів, і він міг перевірити її в будь-який момент, дотримавшись установленої процедури. Він не став відповідати, а натомість викликав співробітника, відповідального за зберігання вилучених речей, і попросив принести сумочку для додаткового огляду. Пояснювати причину не було потреби: у справі й без того залишалося чимало питань щодо особистих речей загиблої.

Поки він чекав, телефон лежав перед ним екраном догори. Артур кілька разів перечитав останнє повідомлення, намагаючись знайти в ньому щось, що могло б пояснити походження інформації. Заначка могла бути відома близьким Айшен, хоча ніхто досі не згадував про неї. Можливо, хтось знайшов гроші раніше й тепер вирішив використати цю обставину, щоб змусити поліцію повірити в дивну історію. Це все ще було можливим поясненням, хоча й не надто переконливим.