17

Пол заснув далеко за північ, хоча навряд чи міг би сказати, коли саме вирішив припинити боротьбу зі сном. Останні дні він жив уривками: розмови з Артуром, записи з камер, суперечливі свідчення, дивні подробиці аварії, які ніяк не складалися в цілісну картину. Навіть удома він не міг відпочити, бо щоразу, заплющуючи очі, знову бачив зелене авто Айшен і той момент, коли воно не зупинилося перед перехрестям.

Цього разу йому не снилася аварія. Він стояв у незнайомій кімнаті, залитій м’яким ранковим світлом. За вікном виднілися дерева, а на столі біля стіни стояли дві чашки, наче хтось щойно чекав на гостей і не встиг прибрати посуд. Пол не знав цього місця, але відчував дивну впевненість, що має залишитися тут і дочекатися когось.

— Поле.

Він обернувся так швидко, що ледь не зачепив стілець. Айшен стояла біля дверей. На ній був простий одяг, волосся вільно спадало на плечі, а обличчя здавалося блідішим, ніж він пам’ятав. Проте це була вона — не примара з його уяви, не розмита постать, створена горем, а Айшен, яку він знав і досі чекав побачити щоранку, прокидаючись.

— Айшен…

Він зробив крок до неї, але вона не кинулася назустріч, як минулого разу. Лише подивилася на нього з такою зосередженістю, що Пол відразу зрозумів: цього разу вона прийшла не для того, щоб побути поруч.

— Мені потрібна твоя допомога, — сказала вона.

Пол зупинився.

— Що сталося? Ти знаєш, як повернутися? Ти знайшла спосіб вибратися звідти?

— Ні. Не про мене.

Він насупився, намагаючись збагнути її слова.

— Тоді про кого?

— Про Дженн.

Ім’я сестри Айшен прозвучало так несподівано, що Пол не відразу знайшовся з відповіддю.

— Що з нею? Вона потрапила в аварію? З нею щось сталося?

— Ні, — швидко відповіла Айшен. — Тобто… я не знаю. Я не знаю, що саме станеться, але вона в небезпеці. Ти мусиш їй допомогти.

Пол підійшов ближче. Йому хотілося взяти Айшен за руки, переконатися, що вона справді стоїть перед ним, але водночас він боявся, що будь-який необережний рух зруйнує сон і вона зникне, перш ніж він дізнається бодай щось важливе.

— Послухай мене, — промовив він якомога спокійніше. — Я допоможу їй, якщо їй щось загрожує. Але мені потрібно знати, що саме відбувається. Дженн хтось переслідує? Їй хтось погрожував? Це пов’язано з аварією?

Айшен похитала головою, проте не так упевнено, як він сподівався.

— Я не знаю, Поле. Я справді не знаю.

— Тоді звідки ти знаєш, що вона в небезпеці?

Вона відвела погляд, ніби намагалася пригадати щось важливе, але слова вислизали від неї ще до того, як вона встигала їх сформулювати.

— Тому що… Я зустріла когось. Тут, де я перебуваю. Він розповів мені дещо про нашу родину, про Дженн і про те, чого хоче. Я не все зрозуміла, але…

— Хто він? Що за людина?

— Я не знаю, чи це людина.

Пол замовк. Він хотів перепитати, але Айшен подивилася на нього, і в її очах з’явилося те саме вперте, майже сердите прохання, яке він пам’ятав ще з їхніх перших зустрічей. Вона не просила повірити в неможливе, не вимагала прийняти її слова без доказів. Вона просила зробити щось, чого сама вже не могла зробити.

— Поле, будь ласка. Просто не залишай її саму. Зателефонуй їй, побачся з нею, переконайся, що з нею все гаразд. І якщо вона скаже тобі щось дивне або попросить про допомогу, не відмахуйся від неї, навіть якщо це здаватиметься дурницею.

— Айшен, я не відмахнуся. Але ти мусиш пояснити мені, що відбувається. Ти сказала, що хтось хоче чогось від вашої родини. Він хоче завдати шкоди Дженн?

— Я не знаю.

— А тобі він уже щось зробив?

На це запитання вона не відповіла відразу. Пол помітив, як змінився її вираз: вона ніби вагалася, чи варто говорити далі, хоча сама ж і прийшла до нього по допомогу.

— Він сказав, що я залишатимуся тут, доки не отримає те, що йому потрібно, — нарешті промовила вона. — І він вважає, що це може бути пов’язано зі мною або з Дженн.

Пол відчув, як у ньому повільно холоне тривога.

— Що саме йому потрібно?

— Він не сказав.

— А ти питала?

— Звісно, питала! — Айшен відповіла різкіше, ніж хотіла, і відразу стишила голос. — Вибач. Я намагалася. Він не збирається пояснювати. Він узагалі поводиться так, ніби моє бажання щось знати нічого не означає.

Пол дивився на неї, намагаючись знайти в її словах хоч якусь логіку, за яку можна було б ухопитися. Він не вірив у відьом, прокляття чи потойбічних істот, але вже мав досвід розмови з Айшен уві сні, після якої виявилися подробиці аварії, про які вона не могла знати з його розповідей. Тепер вона знову прийшла до нього, і цього разу говорила не про себе.

— Добре, — сказав він нарешті. — Я поговорю з Дженн. Сьогодні ж. Не просто зателефоную, а зустрінуся з нею й переконаюся, що вона в порядку. Якщо помічу щось підозріле, з’ясую, що відбувається.

Айшен помітно полегшало, хоча тривога нікуди не зникла.

— Дякую.

— Але ти теж мусиш мені дещо пообіцяти.

— Що саме?

— Якщо ти знову зможеш прийти до мене, розкажи все, що дізнаєшся. Навіть якщо це здаватиметься тобі неважливим. Я не можу допомогти, коли не знаю, із чим маю справу.

Айшен кивнула, та перш ніж він устиг сказати щось іще, її погляд раптом змінився. Вона подивилася кудись повз нього, на двері, які кілька секунд тому були прочинені, а тепер повільно зачинялися самі собою.

— Поле, я маю йти.

— Зачекай. Ти знаєш, коли зможеш повернутися?

— Ні.

— Тоді хоча б скажи, чи Дженн справді загрожує щось конкретне. Хто цей… хто б він не був? Чого він хоче від вас?

Айшен знову подивилася на нього, і тепер у її очах було стільки безсилля, що Полові захотілося негайно знайти відповідь на всі її запитання, навіть якщо для цього доведеться перевірити кожну дивну подробицю, яку він досі відкидав.

— Я не знаю, Поле. Але він не відпустить мене, поки не отримає свого. І я боюся, що Дженн може стати частиною цього.

— Я не дозволю їй залишитися самій.