16

Айшен уже почала звикати до того, що це місто не збирається давати їй жодних відповідей. Вона йшла повз порожні вітрини, зачинені двері й будинки, у вікнах яких не було ані світла, ані руху, час від часу помічаючи знайомі тіні, що перетинали вулицю десь на межі зору. Вони не наближалися, не намагалися заговорити й навіть не виявляли особливого інтересу до її присутності, тож Айшен вирішила поки що не витрачати на них увагу. У неї й без того вистачало загадок.

Дзеркало вона помітила біля входу до вузького провулка. Воно було вище за попередні, у важкій рамі темного дерева, і стояло так, ніби хтось навмисне розвернув його до вулиці, щоб кожен, хто проходив повз, неодмінно зазирнув усередину.

Айшен уже хотіла пройти далі, але затрималася: у склі щось відбивалося. Не вулиця. Не будинки й не порожні тротуари - людська постать. Вона стояла просто за її спиною.

Айшен різко обернулася. Позаду нікого не було — тільки порожній провулок, стіна будинку й темний отвір дверей, за якими, здавалося, давно ніхто не жив. Вона перевела погляд на дзеркало - постать нікуди не зникла.

Вона була приблизно людського зросту, одягнена в щось темне, що не давало розгледіти ані складок тканини, ані чітких обрисів тіла. Найгіршим було не це. Там, де мало бути обличчя, не було нічого. Не темрява, не тінь, не розмите зображення — просто гладка порожнеча, яка не залишала навіть натяку на очі, ніс чи рот.

Айшен повільно озирнулася ще раз, перевіряючи, чи не стоїть хтось за нею насправді. Провулок залишався порожнім.

— Нарешті, — промовив голос. Він лунав просто перед нею, хоча постать у дзеркалі не мала рота, який міг би рухатися. Голос був спокійним, майже недбалим, скрипучим, що не дозволяло сказати хто ж ця постать: чоловік, чи жінка. — Ти довго. Мені здавалося, що ти розумніша за інших і здогадаєшся прийти раніше.

Айшен знову подивилася на порожнє обличчя, а тоді — на простір позаду себе.

— Якщо це якийсь жарт, то він невдалий. Що ти таке і якого біса я бачу тебе тільки в дзеркалі?

По відображенню постаті пройшли дивні хвилі: чи образилася, чи посміхнулася?

— Вітаю, дорогенька, ти здохла, і тому ти тут. І саме тому бачиш мене лише у дзеркалі, бо я, ще живу. На відміну від тебе 

Айшен стиснула щелепи. На мить їй захотілося розбити дзеркало просто тому, що голос звучав надто самовдоволено, але вона стрималася. Вона вже чула про власну смерть від Пола. Тоді, під час їхньої дивної розмови уві сні, ця думка здавалася неможливою, але тепер у неї було достатньо часу, щоб зрозуміти: повернутися до звичного життя одним лише бажанням не вийде.

— Це я вже знаю, — відповіла вона. — Мені потрібні інші пояснення. Де я? Що сталося з моїм тілом? І як мені повернутися?

— Ти завжди була такою нетерплячою?

— А ти завжди відповідаєш запитанням на запитання? Якщо так, то наша розмова буде не довгою, я не маю жодного бажання проводити тут зайвий час, розгадуючи твої ребуси.

Постать не поворухнулася. Вона навіть не нахилила голови, але Айшен раптом відчула, що її розглядають із тією холодною цікавістю, з якою оцінюють річ, перш ніж вирішити, чи варто її залишити.

— Ти перебуваєш між світом живих і світом мертвих, — нарешті промовив голос. — Не там і не тут. І жодна твоя дія не вплине на результат.

— Чому?

— Тому що це моя робота.

Айшен не відразу відповіла. Вона вдивлялася в порожнечу на місці обличчя, намагаючись знайти бодай щось, що могло б підказати, чи говорить ця істота правду. Але відсутність рис не давала навіть найменшої можливості прочитати вираз, а голос залишався таким самим рівним.

— Ти спричинив аварію?

— Я ж кажу, що це моя робота.

— А я запитала, чи це ти спричинив аварію.

— Ти завжди наполягаєш на очевидному?

— Лише тоді, коли співрозмовник ухиляється від відповіді.

— Тоді спробуй звикнути до того, що не всі твої запитання матимуть відповіді.

Айшен відступила на пів кроку й схрестила руки на грудях. Їй не подобалося, як легко ця істота переводила розмову на власні умови, але ще менше їй подобалося те, що вона, схоже, справді не мала іншого способу отримати потрібну інформацію.

— Гаразд. Припустімо, що я тобі повірила. Чому я тут? Якщо я померла, то мала б опинитися серед мертвих, а не блукати порожнім містом і розмовляти з істотою без обличчя.

— Ти не просто померла. Ти залишилася тут. І залишатимешся, доки я не отримаю того, що мені потрібно.

— А якщо я не захочу тобі допомагати?

— Ти чомусь вирішила, що я прошу про допомогу? Що у тебе є вибір? Зрозумій - тут я наказую.

Відповідь пролунала так буденно, що Айшен на мить забракло слів. Не тому, що вона злякалася, а тому, що зрозуміла: ця істота навіть не вважає за потрібне обговорювати з нею можливість відмови. Для неї Айшен була не співрозмовницею, а обставиною, яку належало врахувати.

— То чого ти хочеш? — запитала вона вже без попереднього роздратування, намагаючись принаймні не давати голосу тремтіти. — Грошей у мене немає. Послуг я тобі не обіцяла. А якщо ти розраховуєш, що я просто погоджуся на все, бо не розумію, де опинилася, то мусиш знайти когось поступливішого.

— Ти справді гадаєш, що справа в тобі самій?

Айшен насупилася.

— А в кому ж іще?

— У жінок твоєї родини завжди була одна особливість. Вони не схиляли голови перед богами й не визнавали над собою влади відьом. Навіть ті, хто нічого не знав про власну природу, не поспішали коритися тим, хто вважав себе сильнішим.

Голос не змінився, але в його словах уперше з'явилося щось схоже на зацікавленість — не до Айшен як особистості, а до певної властивості, яку вона, сама того не знаючи, могла успадкувати.

— Я не розумію, про що ти говориш, — сказала вона. — У моїй родині не було ні богинь, ні відьом. Принаймні мені про них ніхто не розповідав.

— Те, що тобі не розповіли, не означає, що цього не було.

— Тобто ти стверджуєш, що моя родина має якийсь відьомський спадок?

— Твоя родина має більше, ніж ти можеш собі уявити. Сила не завжди передається так, як люди звикли думати. Вона може залишатися прихованою, переходити від одного покоління до іншого й не проявлятися доти, доки не виникнуть відповідні обставини. А іноді людина навіть не здогадується, що саме в ній становить справжню цінність.