11

Айшен не пам’ятала, як опинилася тут. Останнє, що залишилося в її пам’яті, — обличчя Пола, його голос, знайомий до найменших інтонацій, і відчуття, що вона страшенно кудись поспішає. Далі спогади розпадалися на уривки, які ніяк не складалися в послідовну картину. Вона пам’ятала дорогу, зелену машину, червоний бант на капоті, а потім — удар, від якого все навколо ніби втратило вагу й сенс. Чи було щось після цього, вона не знала. 

Тепер вона стояла посеред вулиці. З першого погляду тут усе було звичайним. Будинки, тротуари, дорожні знаки, вітрини крамниць, припарковані автомобілі. У вікнах відбивалося небо, на асфальті лежали тіні від будинків, а на узбіччі виднілися темні плями, що могли бути просто вологими ділянками після дощу. Десь удалині тягнулася дорога, яка губилася за поворотом, і якби не цілковита відсутність людей, це місце можна було б прийняти за звичайний міський квартал.

Але людей не було. Нікого на тротуарах, нікого за вітринами, нікого у вікнах. Жодна машина не рухалася дорогою. Не було чути голосів, кроків, шуму двигунів чи навіть того далекого, постійного гулу, який супроводжує життя будь-якого міста. Світ виглядав так, ніби всі його мешканці одночасно кудись пішли, забувши повідомити про це саму реальність.

Айшен повільно озирнулася.

— Гаразд, — сказала вона вголос. — Або я ще не прокинулася, або в мене великі проблеми.

Її голос пролунав чітко, без відлуння, і відразу зник у тиші.

Вона спробувала пригадати, звідки прийшла, але не змогла. Не пам’ятала, як опинилася на цій вулиці, чому стоїть посеред дороги й куди збиралася йти. Вона знала, хто вона, пам’ятала своє ім’я, своє життя, Пола, друзів, весілля, яке мало відбутися. Усе це було на місці, варто було лише подумати про нього. Проте між останнім чітким спогадом і теперішньою миттю лежала порожнеча, яку не вдавалося заповнити.

Айшен опустила очі на себе. Зелена сукня. Та сама, у якій вона ходила останніми днями, — тканина знайомо спадала від талії, складки лежали так, як вона звикла їх бачити. На ногах було те саме взуття. Волосся торкалося плечей і спини, а кілька пасом упали вперед, коли вона нахилила голову. Вона машинально прибрала їх за вухо.

Усе виглядало нормально.

І саме це дивувало...

Якщо з нею щось сталося, то чому вона не відчувала жодних наслідків? Нічого не боліло, не паморочилося в голові, не було ані слабкості, ані нудоти. Вона почувалася так, ніби щойно вийшла з дому й зупинилася посеред знайомої вулиці, намагаючись згадати, чи вимкнула праску...

А потім помітила тінь. Вона ковзнула по асфальту неподалік, хоча навколо не було нічого, що могло б її відкидати. 

Айшен підвела голову, шукаючи джерело руху, але не побачила ні людини, ні автомобіля, ні навіть гілки, яка могла б хитатися під вітром. Тінь тим часом перетнула тротуар і зникла за припаркованою машиною.

Айшен повернулася до автомобіля, очікуючи побачити там когось, але за склом було порожньо.

За кілька кроків від неї рухалася інша тінь. Вона була світлішою за першу, майже прозорою, хоч і не мала чітких обрисів. Її форма змінювалася під час руху, ніби світло намагалося відтворити силует людини, але щоразу помилялося. Тінь перетнула дорогу й попрямувала просто крізь стіну будинку.

Айшен завмерла.

— Ні, — тихо сказала вона. — Ні, цього не було. Не було...

Вона не відводила погляду від стіни, за якою зникло дивне утворення, наче сподівалася, що воно повернеться й дасть їй нагоду переконатися, що вона не збожеволіла.

Тінь не повернулася. Натомість біля самої стіни з’явилася ще одна — кольорова, темно-синя з фіолетовим відтінком. Вона рухалася швидко, майже не торкаючись поверхні дороги, і зникла за рогом раніше, ніж Айшен устигла зробити крок у її бік.

Вона озирнулася. Тепер тіні були всюди. Одні ковзали по асфальту, інші перетинали стіни, треті рухалися на рівні вікон або проходили крізь припарковані автомобілі. Деякі були насичених кольорів, інші — блідих, майже безбарвних. Вони не звертали на неї жодної уваги й не змінювали напрямку, коли опинялися поруч. Їхній рух нагадував людський потік на вулиці, тільки самих людей не було.

Айшен відступила на кілька кроків.

— Чудово. Просто чудово.

Вона намагалася говорити спокійно, але голос видавав її краще, ніж хотілося. Їй не подобалося нічого з того, що відбувалося. Вона не розуміла, де перебуває, чому не пам’ятає дороги сюди й що це за тіні. Найгірше було те, що вона не могла знайти жодної дрібниці, за яку можна було б зачепитися й повернути собі відчуття нормальності.

Тоді вона побачила дзеркало. Воно стояло біля входу до невеликої крамниці, притулене до стіни, наче хтось виніс його надвір і забув прибрати. Високе, у темній рамі, трохи подряпаній по краях. Саме по собі воно не мало нічого незвичайного, але в цьому порожньому місті будь-який предмет, який не вписувався в загальну картину, відразу привертав увагу.

Айшен підійшла ближче. У дзеркалі відбивалася вулиця, будинки, автомобілі й порожні тротуари. Але, там, де мало бути її тіло, простягалася та сама вулиця — порожня, нерухома, без жодного сліду її присутності.

Вона випросталася й подивилася на себе просто в скло.

Нічого.

Айшен підняла руку. У дзеркалі не відбулося нічого. Вона торкнулася власного обличчя, провела пальцями по щоці, але відображення залишалося незмінним. Дзеркало показувало все навколо неї, тільки не її саму.

— Так, — промовила вона після довгої паузи. — Це вже не смішно.

Вона відступила, обійшла дзеркало й оглянула його ззаду. Звичайна рама, звичайна підставка, жодних механізмів або очевидних хитрощів. Коли вона знову повернулася до нього, їй здалося, що в глибині відображення щось змінилося. Не рух, не тінь — радше відчуття, ніби за склом є щось, чого вона поки не бачить.

Айшен нахилилася ближче. Відображення залишалося порожнім.

Вона ще кілька секунд вдивлялася в нього, а потім змусила себе відвернутися. Якщо тут і справді відбувалося щось дивне, стояти перед одним дзеркалом до нескінченності було не найкращим способом з’ясувати причину.