10

Артур знайшов адресу Дженн у матеріалах справи й зателефонував їй заздалегідь. Він пояснив, що хотів би поставити кілька запитань про відеозапис, який вона показувала Полу, та уточнити деякі обставини напередодні аварії. Дженн погодилася зустрітися, хоча в її голосі відчувалася втома людини, якій останніми днями доводилося відповідати на ті самі запитання значно частіше, ніж їй хотілося.

Вона відчинила двері не відразу. Коли нарешті з'явилася на порозі, на ній були домашні штани й вільна кофта, а волосся, яке зазвичай спадало на плечі акуратними хвилями, було недбало зібране на потилиці. Виглядала вона старшою за свої двадцять два роки, але не через якусь раптову зміну зовнішності — просто останні дні залишили на її обличчі втому, якої не приховувала навіть звична косметика.

— Дженн? — перепитав Артур, хоча й так знав відповідь.

— Так. Ви з поліції?

Він показав посвідчення.

— Артур Грей. Я веду справу щодо аварії вашої сестри. Ми розмовляли телефоном.

— Так, пам'ятаю. Проходьте.

Вона відступила, пропускаючи його до квартири.

У вітальні було прибрано, але не так, як прибирають перед гостями. На столику стояла чашка з давно охололим чаєм, поруч лежав телефон, а на дивані зібралася купка речей, які, схоже, Дженн збиралася розкласти, але так і не знайшла для цього часу. Біля вікна стояла невелика коробка з прикрасами й різними дрібницями. Артур мимохідь помітив кілька підвісок і браслетів, але не надав їм значення.

— Чаю? Кави? — запитала Дженн.

— Дякую, не потрібно. Не хочу надовго вас затримувати.

Вона кивнула й сіла навпроти нього, підібгавши під себе ногу.

— Ви вже говорили з Полом?

— Так. Він показав мені ваше відео.

Дженн опустила очі.

— Він забрав його в мене сьогодні. Я розумію, що це потрібно для справи. Просто… — Вона замовкла, підбираючи слова. — Я знімала машину, бо хотіла залишити собі пам'ять про той день. Дурна думка, правда? Тепер це відео переглядатимуть люди, які шукають причину, чому моя сестра загинула.

— Це не дурна думка, — спокійно відповів Артур. — Ви не могли знати, що станеться. І сам запис може допомогти нам встановити обставини аварії.

Дженн не відповіла. Кілька секунд вона дивилася на власні руки, потім потерла долонею чоло.

— Я досі не можу повірити, що її немає.

Артур не став заповнювати паузу співчутливими словами. Він знав, що іноді вони допомагають, а іноді лише змушують людину ще гостріше відчути власну втрату.

— Я хотів би повернутися до того вечора, — сказав він, коли Дженн знову підвела очі. — До святкування перед весіллям. Ви розповідали, що разом із друзями виходили подивитися на автомобіль Айшен.

— Так.

— Розкажіть, як усе відбувалося. Мені важливо почути саме вашу версію, без переказів інших людей.

Дженн трохи випросталася.

— Ми сиділи в будинку, розмовляли, жартували. Айшен розповіла, що Пол подарував їй машину. Дівчата захотіли подивитися, і ми всі вийшли надвір. Я запропонувала запросити Мілану, щоб вона провела обряд очищення. Я знаю, як це звучить.

— Як саме?

— Наче я втратила здоровий глузд. — Дженн ледь помітно всміхнулася, але усмішка швидко зникла. — Я захоплююся такими речами. Мілана теж. Вона називає це світлою магією. Айшен у таке не вірила, але погодилася, бо не хотіла зі мною сперечатися.

— Ви давно знайомі з Міланою?

— Достатньо давно. Вона не якась випадкова жінка, яку я знайшла в інтернеті. Ми спілкуємося, вона багато чого мене навчила.

— І ви запросили її саме для обряду?

— Так.

Артур зробив коротку позначку.

— Що відбувалося далі?

— Ми прикрасили машину, зробили кілька фотографій. Мілана провела свій обряд. Нічого особливого не сталося. Принаймні нічого такого, що хтось із нас міг би вважати небезпечним.

— Чи залишалася Мілана біля автомобіля наодинці?

Дженн замислилася.

— Не знаю. Ми всі ходили туди-сюди. Хтось фотографувався, хтось повертався до будинку. Я не стежила за нею щосекунди.

— Це нормально, — сказав Артур. — Я не припускаю, що ви повинні були контролювати кожен її рух. Мені потрібно встановити, хто мав доступ до автомобіля й коли.

Дженн уважно подивилася на нього.

— Ви думаєте, що машину хтось зіпсував?

— Ми перевіряємо всі обставини, які можуть пояснити аварію. Поки що я не можу сказати, що саме сталося.

Вона повільно кивнула, але її пальці зімкнулися так міцно, що побіліли кісточки.

— Айшен не була необережною за кермом, — сказала вона. — Вона могла поспішати, могла нервувати перед весіллям, але вона не стала б просто так їхати на перехрестя, не гальмуючи.

— Ви бачили саму аварію?

— Недоречне запитання. Я їхала позаду разом з іншими. Ми бачили зіткнення, але не встигли нічого зробити. Ви ж уже бачили зняте мною відео. - Голос Дженн затремтів. Вона відвернулася до вікна, ніби намагалася приховати це від сторонньої людини, але за мить знову повернулася до Артура. — Коли я зрозуміла, що це її машина… — Вона замовкла. — Я не знаю, як вам пояснити. Я просто не могла повірити, що це відбувається насправді.

Артур не став просити її продовжувати.

— Я розумію, що вам важко про це говорити. Якщо вам знадобиться перерва, скажіть.

— Ні. Запитуйте.

Він поставив ще кілька запитань про людей, які були присутні того вечора, про те, хто мав можливість підійти до автомобіля, і про те, де саме Дженн перебувала в різні моменти. Вона відповідала охоче, хоча не завжди могла пригадати точний час. Артур не сприймав ці прогалини як ознаку обману: після важкого дня спогади могли плутатися, а вечір перед весіллям навряд чи здавався комусь подією, яку потрібно запам'ятовувати похвилинно.

Коли основні запитання закінчилися, він закрив блокнот.

— Дякую. Можливо, нам доведеться поговорити ще раз, коли ми отримаємо результати експертизи.

— Звісно. - Дженн провела його до дверей, але перед тим, як він вийшов, раптом запитала: — Скажіть… Ви справді думаєте, що Айшен могла навмисно не загальмувати? Мені... Мені Пол казав, що ви підозрюєте самогубство...