8

Пол приїхав до Дженн ближче до обіду. Дорогою він кілька разів подумки повторював, що збирається сказати, але, коли опинився перед дверима, зрозумів, що жодна з підготовлених фраз не годиться. Він не знав, як розмовляти з сестрою Айшен, бо досі не навчився говорити про саму Айшен у минулому часі.

Дженн відчинила майже відразу. Вона виглядала так, ніби не спала всю ніч: волосся було недбало зібране, під очима залягли тіні, а на плечах висів домашній кардиган, який вона, схоже, накинула, не замислюючись, чи пасує він до решти одягу.

— Привіт, — тихо сказала вона.

— Привіт.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного, не знаючи, чи варто обійматися. Зрештою Дженн сама зробила крок уперед і притиснулася до нього. Пол обійняв її, відчуваючи, як вона тремтить, і тільки тоді зрозумів, наскільки сильно вона тримається з останніх сил.

— Заходь, — промовила Дженн, відступивши. — Я чай поставила. Не знаю, чи ти хочеш, але він уже готовий.

— Дякую.

Він пройшов до кімнати й сів там, де вона показала. На столі стояли дві чашки, одна з яких залишилася недоторканою. Дженн принесла чайник, налила йому чаю, а сама вмостилася навпроти, обхопивши чашку обома руками.

Спочатку вони говорили про те, про що говорять люди, коли не знають, як говорити про головне. Про те, що телефонували родичі. Про те, що поліція ще не повідомила нічого нового. Про те, що треба буде розібратися з документами, хоча зараз жоден із них не мав ані найменшого бажання думати про папери.

— Мені досі здається, що вона зараз подзвонить, — сказала Дженн, дивлячись у чашку. — Або напише щось дурне, як завжди. Знаєш, як вона вміла? Могла посеред дня надіслати якесь безглузде повідомлення, а потім сидіти й чекати, поки я відповім.

Пол ледь усміхнувся.

— Так. Вона любила перевіряти, чи я читаю повідомлення відразу. І якщо не відповідав, починала вигадувати, що я образився. А якщо я відповідав надто швидко, казала, що я стежу за телефоном замість роботи.

Дженн тихо засміялася, але сміх урвався майже відразу. Вона відвернулася й витерла щоку рукавом.

— Вибач.

— За що?

— Не знаю. За все.

— Тобі нема за що вибачатися.

Вона кивнула, хоча, здається, не зовсім повірила його словам. Знову запала тиша, цього разу довша. Пол дивився на чай, до якого так і не торкнувся, й намагався не думати про те, як Айшен мала сидіти сьогодні поруч із ним, як вони мали обмінятися обручками, як увечері він збирався вперше назвати її дружиною.

— Я весь час прокручую в голові ту аварію, — нарешті сказала Дженн. — Ніби якщо згадати все правильно, можна зрозуміти, чому це сталося.

Пол підвів очі.

— Ти пам'ятаєш, що відбувалося перед зіткненням?

— Не дуже. Усе було так швидко. Ми їхали за нею, я ще сперечалася з дівчатами про якусь дурницю, а потім побачила вантажівку. Я навіть не встигла зрозуміти, що саме сталося, поки вони не зіткнулися. - Вона помовчала, а потім ніби згадала щось важливе. — До речі, я ж знімала її.

— Що саме?

— Машину. Перед аварією. Хотіла зняти, як вона їде, бо ми так довго прикрашали її вранці, а на фотографіях вона стояла нерухомо. Я думала, потім покажу Айшен, як гарно виглядав той бант на ходу. - Дженн потягнулася до телефона, що лежав біля чашки, і почала гортати галерею. — Я вчора кілька разів передивлялася це відео, — сказала вона. — Не знаю навіщо. Напевно, просто не можу змиритися, що це останнє, що в мене залишилося з того ранку. - Вона знайшла потрібний файл і поклала телефон на стіл між ними. — Ось. Дивись.

Пол нахилився до екрана. Спочатку на відео було видно зелений автомобіль, який їхав попереду. Знімання трохи тремтіло, бо Дженн тримала телефон у руці, а машина, у якій вона перебувала, рухалася слідом. У кадрі миготіли дерева, дорожні знаки, частина узбіччя. За кілька секунд зелений автомобіль наблизився до перехрестя.

Дженн нічого не коментувала. Вона дивилася на екран, стискаючи пальці на краю столу.

Потім усе й сталося: вантажівка з'явилася збоку, зелений автомобіль продовжив рух, і за мить обидві машини зіткнулися. Телефон різко смикнувся, кадр з'їхав убік, а запис заповнили крики та шум.

— Я тоді ледь телефон не впустила, — тихо сказала Дженн. — Навіть не пам'ятаю, як зупинилися. Просто вибігла й побігла до неї.

Пол не відповів. Він попросив повернути відео на кілька секунд назад.

— Тут, — сказав він.

— Що?

— Перед зіткненням. Поверни ще трохи.

Дженн пересунула повзунок. Пол нахилився ближче до екрана, стежачи за задньою частиною автомобіля Айшен. Відео було неідеальним, але достатньо чітким, щоб розгледіти червоні вогні.

— Зупини, — попросив він. Дженн зупинила запис. Пол кілька секунд мовчки дивився на екран. — Це стоп-сигнали?

— Що?

— Червоні вогні. Вони загоряються перед ударом.

Дженн нахилилася до телефона.

— Схоже на те.

— Перемотай ще раз.

Вона виконала прохання. Цього разу вони обоє стежили за одним місцем. Автомобіль наближався до перехрестя, червоні сигнали спалахували, але швидкість, здавалося, не зменшувалася.

Пол відчув, як у нього холонуть пальці.

"Я гальмувала."

Він знову почув голос Айшен — не так, як у сні, а майже виразно, ніби вона сиділа поруч і пояснювала йому те, чого він не хотів розуміти.

— Ти бачила це раніше? — запитав він.

— Що саме?

— Стоп-сигнали.

Дженн похитала головою.

— Ні. Я просто дивилася на аварію. Я не розбирала відео по кадрах. Навіть не думала про це.

Пол узяв телефон і переглянув фрагмент ще раз. Тепер він не дивився на сам удар, не намагався оцінити, як саме зіткнулися автомобілі. Його цікавили тільки кілька секунд перед ним.

Стоп-сигнали загорялися. А машина продовжувала рух.

Він не міг сказати, що це означало з технічного погляду. Не знав, чи справді гальмівна система відмовила, чи була інша причина, через яку автомобіль не зупинився. Але тепер він бачив те, що раніше не помічав: Айшен могла натискати на гальма, а машина все одно не реагувала належним чином.