7

Пол не пам'ятав, як минув вечір.

Пам'ятав лише лікаря, який дивився на нього з тією професійною стриманістю, за якою люди ховають безпорадність, і накриту білою тканиною постать, яку він упізнав би серед тисяч інших. Пам'ятав сестру, що намагалася відвести його від місця аварії, голоси друзів, які щось говорили, запитували, пропонували допомогу. Пам'ятав, як хтось забрав у нього ключі від автомобіля, а хтось інший сказав, що сьогодні йому не варто залишатися самому.

На останню пораду він не звернув уваги.

Тепер він сидів у барі, перед ним стояла порожня склянка, а навпроти, на широкому підвіконні, ріс невеличкий кактус у керамічному горщику. Рослина була кумедною: кривувата, з кількома короткими відростками, які стирчали в різні боки, наче вона намагалася щось комусь довести.

Пол дивився на неї вже досить довго.

— Знаєш, у чому моя проблема? — запитав він нарешті. - Кактус, як і більшість людей у барі, не відповів. — Я мав сьогодні одружитися. Розумієш? Не просто зустрітися, не піти на побачення, не пообіцяти колись там, у невизначеному майбутньому. Сьогодні. У нас були документи, обручки, гості. Моя сестра навіть підготувала промову, хоча я її благав цього не робити.

Він усміхнувся, але усмішка швидко зникла.

— А вона не приїхала.

Пол замовк, втупившись у склянку. Йому хотілося сказати щось іще, але думки плуталися, а слова здавалися безглуздими. Він зробив ковток, поморщився й знову повернувся до свого мовчазного співрозмовника.

— Вона поспішала до мене, розумієш? Я знаю її. Вона б не запізнилася навмисно. Вона взагалі не любила змушувати людей чекати, хоча сьогодні я був би готовий чекати скільки завгодно. - Він провів долонею по обличчю. — І ось що найгірше. Я навіть не встиг їй зателефонувати. Не встиг сказати, що вже чекаю. Я просто стояв там і думав, що вона запізнюється.

Кактус мовчав із бездоганною витримкою.

— Ти хоч не починай про те, що час лікує, — попередив його Пол. — Я не знаю, хто придумав цю дурницю, але я б хотів поговорити з цією людиною. Бажано негайно. - Він зітхнув і відкинувся на спинку дивана. — Знаєш, вона б із тебе посміялася. Сказала б, що ти схожий на мене в поганий день. Колючий, мовчазний і абсолютно не здатний підтримати розмову.

Пол подивився на кактус і раптом розсміявся. Коротко, хрипко, майже беззвучно. Сміх швидко перейшов у важкий видих, і він опустив голову, притиснувши пальці до перенісся.

— Я просто хочу, щоб вона повернулася.

Цього разу він не став нічого додавати.

Пізніше йому хтось допоміг підвестися, хтось подав куртку, хтось викликав машину. Пол не дуже добре пам'ятав дорогу додому. Пам'ятав лише, що кілька разів намагався розблокувати телефон, щоб написати Айшен, а потім згадував, що писати вже нікуди.

Врешті він дістався ліжка й заснув, навіть не роздягнувшись як слід...

Айшен стояла посеред світлої кімнати.

Пол не відразу зрозумів, що саме в ній не так. Усе здавалося знайомим: високі вікна, м'яке денне світло, стіни теплого відтінку, підлога, на якій не було жодної тіні від меблів. Він не пам'ятав такого приміщення у жодному з місць, де вони бували разом, проте відчуття було таке, наче він повернувся додому після довгої подорожі.

Айшен стояла біля вікна в простій зеленій сукні. Її каштанове волосся спадало на плечі м'якими хвилями, а сіро-зелені очі дивилися на нього з виразом, який він знав краще за будь-який інший. Вона усміхнулася.

— Привіт, Поле.

Він завмер. Спершу йому здалося, що він просто не може прокинутися. Він знав, що спить, але водночас відчував усе надто виразно: власні руки, підлогу під ногами, погляд Айшен. Він бачив найменші подробиці її обличчя, навіть ті, на які зазвичай не звертав уваги, коли вона стояла поруч.

— Ні, — тихо промовив він.

Усмішка Айшен зникла.

— Що?

— Ні. Це не смішно.

Вона насупилася, не розуміючи, що відбувається.

— Я не жартую.

— Ти не можеш тут бути.

— Чому?

Пол відступив на крок. Він хотів сказати їй, що сталося, нагадати про аварію, про вантажівку, про лікаря, який повідомив йому страшну новину. Але слова не складалися в речення. Він дивився на неї й відчував, як у грудях піднімається щось болюче, сильніше за страх.

— Тому що ти померла, Айшен.

Вона не відповіла відразу. Її погляд змінився, але не так, як він очікував. Вона не злякалася, не почала заперечувати, не заплакала. Здавалося, вона намагається зрозуміти значення його слів, наче він повідомив їй щось настільки абсурдне, що це потребувало додаткового пояснення.

— Я не пам'ятаю, — сказала вона нарешті.

Пол заплющив очі.

— Господи…

— Поле, подивися на мене.

Він не хотів. Боявся, що коли розплющить очі, її вже не буде. А якщо вона залишиться, то це означатиме, що він остаточно втратив зв'язок із реальністю.

— Подивися на мене, будь ласка.

Він послухався. Айшен підійшла ближче й обережно торкнулася його руки. Дотик був теплим, знайомим, цілком справжнім. Пол мимоволі стиснув її пальці, боячись відпустити.

— Ти справді тут? — запитав він.

— Я ж стою перед тобою.

— Це сон.

— Можливо.

Відповідь виявилася настільки звичайною, що він мимоволі розгубився.

— Ти навіть не збираєшся сперечатися?

— А що я маю сказати? Я бачу тебе, ти бачиш мене. Ми розмовляємо. Якщо це сон, то він принаймні досить переконливий.

Вона спробувала всміхнутися, але цього разу усмішка вийшла невпевненою. Пол опустив голову й притулився чолом до її чола. Він не знав, чи має право на це, чи не зникне вона від найменшого руху, але не міг інакше. Він так довго намагався втримати в пам'яті її обличчя, що тепер боявся навіть моргнути.

— Чому ти покинула мене? — прошепотів він.

Айшен відсторонилася рівно настільки, щоб подивитися йому в очі.

— Я тебе не покидала.

— Ти не приїхала.

— Я поспішала до тебе.

Пол заплющив очі. Від цих слів йому стало ще болючіше, ніж від усіх спогадів про аварію. Він уявив, як вона сидить за кермом, як дивиться на годинник, як усміхається його повідомленню, як думає про їхню зустріч.